УБОГА
Марійка росла, як бур’ян на закинутій ділянці – без турботи, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні клопоту, навіть простого людського «ти мені потрібна». Одягала чуже – часто до того зношене, що крізь діряви просвічували гострі коліна. Черевики завжди хлюпали – то води набере, то підошва відпаде. Щоб не маритися із зачісками, мати стригла дівчинку «під горщик». Але волосся все одно стирчало на всі боки, ніби кричало про хамар у житті.
До дитсадка Марійка не ходила. Може, і хотіла б – там, де діти, іграшки, тепло… Але батьків цікавило інше: де дістати чергову пляшку. Батько з матір’ю пили, сварились, бились. Коли вони зникали в пошуках горілки, дівчинка ховалась – у підвалах, на сходах. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помічають, тим більше шансів залишитися цілою. Якщо не встигала втекти – потім маскувала синці.
Сусіди співчували. Пошепки лаяли Марічку – матір дівчинки, яка колись була нормальною, а тепер зв’язалась із зеком і опустилась. Найбільше жаліли саму Марійку. Жаліли – але що могли? Хто підкидав хліба, хто приносив стару светрку, але якщо річ була пристойна – мати миттєво продавала її, а гроші пропивала. Так і блукала дівчинка – обірвана, боса, голодна.
До школи вона потрапила пізно. І раптом зрозуміла – тут їй добре. Навчання йшло легко. Марійка акуратно виводила букви, тягла руку, читала все, до чого дотягувалась. У бібліотеці сиділа аж до закриття, перегортаючи сторінки, ніби священні тексти. Вчителі дивувались: звідки у цієї занедбаної, мовчазної дитини – такий світ?
Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялись. Бідний одяг, стирчачі волосся, мовчання – все це робило Марійку чужою. Вона не гралась, не сміялась, не розуміла жартів. А головне – її батьки. Діти копіювали п’яну Марічку та кликали дівчинку «убогою». І це прилипло. Спочатку – пошепки, потім – вголос. За кілька років ніхто вже не пам’ятав її справжнього імені.
Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні – зі страху загубити «добрих» батьків інших учнів. Інші – через безсилля. Третя – тому що звикли. А Марійка ховалась.
Її схованкою став старий парк за школою, біля зарослого ставка. Там, під столітньою липою, вона проводила вечори та іноді ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали бездомні кішки та собаки. З ними ділилась їжею, обіймалась, розмовляла. Там, під шелест листя, можна було дихати.
Батько помер, коли їй виповнилось чотирнадцять. Замерз у заметі, п’яний. На похороні – лише Марічка та донька. Мати плакала, билась об землю, вила, а дівчина просто стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення й сором за це полегшення.
Після смерті батька мати зовсім поїхала дахом. Напади, крики, дні, коли вона не пам’ятала нічого. Часто не впізнавала Марійку. Тоді дівчина почала підробляти – мила під’їзди, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй гривні. На ці гроші Марійка купувала медичні книжки – вірила, що колись зможе вилікувати матір.
У школі тим часом стало ще гірше. Хтось довідався, що Марійка працює прибиральницею – почався новий виток знущань. Особливо старалась Вікторія – шкільна зірка, донька заможних батьків.
– Чуєш, убога! Знову в лайні копатися? – гукала їй услід, коли Марійка поспішала після уроків.
Дівчина мовчала. Вчилась не чути. Але кожен раз біль осідав усередині, наче важкий камінь.
– Чому вони так? – шепотіла вона дворнязі, що терлась біля її ніг. – Що я їм зробила? Хіба це справедливо?..
А потім з’явився він. Богдан Ковальчук. Новий учень. Високий, темноволосий, зі спокійним поглядом. Переїхав з батьками з Харкова. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи закохались у нього з першого погляду. Марійка – теж. Але ховала це. Кожен раз, коли він проходив повз, серце здригалось, а щоки палали. Молилась, щоб ніхто не помітив.
Вікторія одразу вирішила, що Богдан – її. Дорогі сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті – вона йшла до мети. Ніхто не наважувався з нею змагатись. Марійка навіть не мріяла – вона навіть не сподівалась.
Одного разу, запізнившись на урок через напад матері, дівчина увійшла до класу й упустила медичну книжку. Вікторія підняла її.
– Що це у нас? «Психіатрія»? З’їхала дахом, убога? Як твоя мати?
І Марійка не витримала. Затуливши рота, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Зачепила плечем Богдана, що входив. Він озирнувся – не встиг нічого зрозуміти.
Дівчина добігла до парка. До липи. Впала в сніг. Ридала.
Саме там вона побачила, як собака пішла по кризіЛід тріснув, і вона, не роздумуючи, кинулася в крижану воду, відчуваючи, як холод пронизує її тіло до самих кісток.
