23 березня.
Віктор стояв біля вікна своєї квартири у Чернігові, спостерігаючи, як школярі поспішають ранковими вулицями. Одні — у сивих пуховиках, інші — у джинсах із оголеними щиколотками, незважаючи на мороз за вікном. Вітер бив у шибки, але дітям, здавалося, було байдуже. Він усміхнувся — майже з заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це пізно, але йти на кухню доливати цукру вже не хотілося. Пальці тремтіли. Вік. Тиск. Чи самотність.
На екрані телефона мерехтів пропущений дзвінок — син. Віктор знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує в трубці: *«Ти знову десь зайнятий»*. А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять, повністю самостійна людина. А їхні розмови нагадували переговори на межі війни. Сухо. Обережно. Здалеку. Усе важливе давно поховане під шаром невиговореного. Він навіть пробував репетирувати фрази заздалегідь. Але щоразу зводилося до банального: *«Як справи?»*
Натягнув старе пальто, узяв в’язані рукавиці — теплі, хоч і кумедні. Вийшов. Мороз ударив у обличчя, наче батог. Повітря пахло вугіллям і свіжим хлібом — із палатки біля крамниці. Ковзько. Ніби місто вкрите кригою. На розі жінка продавала палянички — з відчинених дверей фургончика валив дим і запах смаженого тіста. Він згадав, як колись купував такі для Оксани. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишню, кривилася, коли сік витікав на пальці. Сміялася тоді — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, схоже, бути з ним.
Тепер вона жила у Львові. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — наче сухе листя. Без інтонацій, без тепла. Він завжди відчував у ній насторогу. Ніби вона хотіла переконатися — чи він ще там, де вона його залишила. Або ж, навпаки, сподівалася, що його там уже немає.
Повернув у парк. Тут він прожив двадцять років. Квартал змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові обличчя. Лише спогади залишилися на своїх місцях. Ось лава, на якій він тримав Оксану за руку у дев’яносто восьмому. Ось бордюр, де сидів, коли дізнався про смерть батька. Усе тут. Тільки людей немає.
На лавці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, погляд тривожний. Ніби чекала когось, але вже не вірила, що він прийде. Поряд — сумка й плед. Віктор майже пройшов повз, але раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.
— Вибачте, — тихо сказала вона. — Ви місцевий?
— Так можна сказати, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут одну людину. Він обіцяв прийти. Але, мабуть, не прийде.
Говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тремтів.
— Можна я посиджу з вами? Мені якось… не по собі.
— Нічого дивного, — сказав Віктор і сів поруч. — Інколи поряд просто має бути хтось. Не важливо хто.
Мовчали.
Вона затушила цигарку об урну й стиснула долоні між колінами.
— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, можливо, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О десятій. А зараз уже одинадцята.
— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо думають, що вже все сказали. Інколи зустріч — це форма прощання. Тиха, без слів.
— А ви… колись чекали когось? — запитала вона.
Віктор не відповів відразу. Дивився на дерева, вкряжені інеєм, на безлюдний парк.
— Усе життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — самого себе. Інколи чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось і скаже: *«Я розумію»*. А приходить тиша. Або — зовсім чужий.
Вона не спитала, кого саме він мав на увазі. Він не пояснив.
Просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
— Дякую.
— За що?
— За те, що були. Просто — були.
Пішла. А він залишився. Подивився на порожню лавку. Потім дістав телефон.
*«Син»*
Натиснув.
Той зняв слухавку відразу:
— Тату, ти дзвонив?
— Так. Я… хотів запросити. Може, у суботу до парку? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
— Звісно, — відповів син. — Я давно хотів.
Віктор поклав трубку. Повільно підвівся. Дивився, як сніг приховує сліди. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз найважливіше.
