Коли хліб падає маслом додолу: історія про втрату, біль та родину
Оксана Степанівна, як завжди, зранку намазувала масло на свіжий хліб. Тихе недільне ранок, за віднонцем тільки починало розвиднятися, а в кімнаті пахло кавою. Чоловік — Тарас — сидів за столом, задумливо попиваючи з улюбленої глиняної чашки. І раптом — різкий дзвінок телефону.
— Хто це так рано? — буркнула Оксана, витираючи руки об серветку.
Тарас простягнувся до трубки.
— Але? Так, слухаю…
Оксана помітила, як із його обличчя зникає звичний спокій. Шкіра поблідла, очі стали скляними. Рука з чашкою затремтіла.
— Що трапилося? — без голосу прошепотіла вона.
Тарас повільно повернувся до неї:
— Настя… Автомобіль… Її більше немає…
Шматок хліба висковзнув із рук Оксани й упав на підлогу — маслом униз.
Коли пологи — самотність
Згадалося, як чотирнадцять років тому Настя народжувала сама. Без підтримки, без руки, яку можна було б стиснути в муках схваток.
Брат метушився під вікнами пологового, але всередину його не пустили — «не дозволено». Мати не пробачила Насті ранню вагітність і не брала слухавку.
Батько дитини — студент із сусіднього університету — зник через місяць після того, як дізнався новину. Пішов додому й більше не з’являвся.
Тієї серпневої ночі Настя кричала від болю й страху. Коли новонародженого хлопчика поклали їй на груди, вона плакала — від радості, розпачу та страху перед майбутнім.
Їй було лише вісімнадцять. Вона була одна. І світ здавався таким колючим, як дротяна огорожа.
Дзвінок, що змінив усе
З того дня минуло чотирнадцять років. А сьогодні вранці — дзвінок. І слова, яких Оксана боялася все життя:
— Настенько… Її більше немає…
У коридорі лунали легенькі кроки — їхня семирічна донька Даринка збиралася до школи.
— Мамо, а де мій пенал із метеликами?
Оксана машинально витерла руки об фартух, намагаючись говорити спокійно:
— На письмовому столі, подивися.
А Тарас так само сидів, не рухаючись, із застиглим на обличчі болем.
— Вона була з кимось… їхали вночі… гуляли… — приглушено вимовив він. — А тепер Ігор сам. Зовсім сам…
Ігор — син Насті. Їхній племінник. Йому чотирнадцять. І тепер — сирота.
Хлопець із рюкзаком і коробкою
День пройшов, ніби в тумані. Даринку відвели до школи, сказавши, що тітка захворіла. Поминки були короткими — людей прийшло небагато.
Оксана найбільше запама’ятала обличчя Ігоря — худе, змарніле, із чорними кругами під очима. Він стояв осторонь, не підпускаючи до себе нікого. Навіть Тараса.
— Ми мусимо забрати його, — сказав Тарас. — Він тепер наш.
Оксана мовчки кивнула. Що тут обговорювати? Куди йому — до дитбудинку?
Наступного дня Ігор приїхав. Із рюкзаком і картонкою. Зупинився на порозі їхньої квартири, насторожено озираючись.
— Заходь, влаштовуйся, — Оксана спробувала посміхнутися. — Кімната твоя. Їсти хочеш?
— Ні, — буркнув він і сховався за дверима.
Двері зачинилися глухо, відрізаючи його від світу.
А далі — мовчання. Холод. Відчуженість.
Він з’являвся лише на обід і вечерю. Їв мовчки, не дивлячись у вічі. На запитання відповідав односкладово.
У школі — проблемОдного вечора, коли за вікном хуртовина вила, як покинута кішка, Ігор несподівано зайшов до кухні з тортом у руках – виявилося, він весь день пек його для Даринки, бо пам’ятав, що сьогодні її улюблений мультик виходив у ефір рівно десять років тому.