Останній пампушок бабусі Ганни: історія про забуття, любов і самотність
На околиці загубленого села під Житомиром, у маленькій хатині, жила Ганна Іванівна — жінка, яку в селі знали просто як Іванівну. Її ім’я давно стерлося з пам’яті сусідів, але повагу до неї носили в кожному дворі.
У свої дев’яносто чотири роки вона ще трималася міцно: і господарство вела сама, і город доглянутий, і в хаті — чистота, наче тут живе не одна бабуся, а ціла армія прибиральниць. Біла накрохмалена хустина, світлий фартух, вибілені підвіконня, вимиті до блиску очіпки з квітами — Іванівна була з тих, хто вмів жити гарно і гідно.
Після смерті чоловіка, що трапилася десять років тому, вона залишилася сама. Діти — троє: син Олексій, дочки Марія і Тетяна — давно переїхали до міст, розлетілися, як осінні листки, кожен своїм шляхом. Онуки виросли, завели свої клопоти і про сільську бабусю згадували рідко. Хіба що на свята по телефону.
Але вона не ображалася. Розуміла: у всіх своє життя. А вона… Вона просто продовжувала жити, працювати, любити своїх кіз, пекти пампушки і вірити, що все недаремно.
Гостинці, що повертаються назад
— Добрий день, Іванівно! — зазирнула якось сусідка Олена з донькою. — Ми за сиром прийшли. Катя тільки твій їсть, магазинний не визнає!
— Ох, мої діточки, як же я рада! Ось вам пампушок з вишнею — Катюсин улюблений.
— Дякую, бабусю! — радісно усміхнулася дівчинка.
— Балую вас, знаю, — сміялася Ганна. — А кого мені ще балувати, як не дітей? Мої все не їдять, усі заняті… Ось недавно Микола, сусід, назад привіз мої гостинці — каже, не взяли. Ні пампушки, ні сир, ні молоко, ні варення — “не їмо”. А я, як дурна, старалася…
Сусідки співчутливо переглянулися. Вони знали: син приїжджав лише раз на рік — начальника на рибалку привіз. Онук — з друзями на травневі, всю ніч гуляли. Вранці — і слід застиг. А дочки вже п’ять років не з’являлися. Їхні онуки, коли були малі, кожне літо у бабусі гостювали. Тепер — забули дорогу, крутяться десь по курортах.
— А кози твої як? Не важко вже з ними? — запитала Олена.
— Куди без них? Вони мені життя тримають. Без справи — у землю ляжеш. А з ними — і вставати треба, і годувати, і доїти… Рух — життя, Оленко.
Город, що більше не потрібен
Влітку Іванівна, як завжди, колупалася у городі. На грядках — повний порядок. Помідори, капуста, картопля, огірки… Все по поличках, жодної травинки. Але сусіди помітили: бабуся частіше зупиняється, важко дихає.
Одного разу впала — погано стало. Попросила Олену: подзвонь дітям, скажи — мамі погано. Та подзвонила. Але ніхто не приїхав. Ні Олексій, ні Марія, ні Тетяна. Лише тиша в трубці.
Сусіди виходили Іванівну як могли. Микола ліки привіз, Олена доїла кіз, годувала курей, інша сусідка носила борщ, пироги. Бабуся соромилася — не звикла бути тягарем.
Послабла. Зовсім. Написала листа:
“Заберіть мене до себе. Не можу вже сама…”
Відповіді не було. Наче у вітер написала.
Прощання
Влітку вона вирішила: годі. Кіз віддала Олені. Грядки не садила — уперше за півстоліття. Сиділа біля вікна, дивилася на зарослу травою землю — ту, яку так любила, і яку тепер не могла підняти.
Одного разу знайшла у сінях старі шкільні зошити. Вирвала звідти чистий аркуш, довго писала. Кожну літеру — з болем, кожне слово — зі сльозою. Потім поклала записку на стіл, поруч — торбинку з грішми.
…Ішов дощ. Кілька днів поспіль із димаря не йшов дим. Сусіди занепокоїлися.
Зайшли — а бабуся лежить тихо, вкрита ковдрою, наче спить. Але більше не прокинеться.
Подзвонили дітям. Ніхто не відповів. Написали. Тиша.
Похорон влаштували сусіди. Олена, Микола, ще троє. Жінки спекли, чоловіки допомогли з домовиною. Усе — як для рідної.
Діти приїхали наступного дня ввечері. Коли все вже було прибрано. Одержали від сусідів ключ, мовчки увійшли в дім.
На круглому столі — біла скатертина. На ній — торбинка з грішми і лист.
“Дорогі мої діти — Олексію, Маріє і Тетяно.
Ось і зібралися ви всі разом. Прошу: не сваріться, підтримуйте одне одного. Господарство я роздала. Ікони — до церкви, якщо не візьмете. Пса мого — до Миколи, він добрий. Дім продайте, гроші поділіть порівну. Пробачайте і прощайте.
Мама.”
Забута могила
Дім замкнули. Забили вікна й двері. Пса випустили просто у двір.
Пішли. Більше в село не поверталися.
Хата заросла кропивою й бур’яном. Ніхто не хотів купувати стару хатку в глухому селі.
Могилка Ганни Іванівни заростала так само — тишею й травою. Але Олена, як тільки проходила повз цвинтаря, заходила. Прибирала, садила квіти.
— Багато ти мені добра зробила,— Та маминих пампушків у світі більше не було.
