Дорогий щоденниче,
Мої колеги та навіть подруги відверто мені заздрили мовляв, Оленка зуміла закохати в себе старшого зрілого чоловіка. Тарас був від мене старший на пятнадцять років і керував компанією, в якій я щойно почала працювати.
Тільки прийшла на роботу і вже весілля збирається! перешіптувались співробітниці,
З попелу у пані,
Сто відсотків…
Але я, Оленка, ніколи не хотіла афішувати стосунки з шефом. Ми ще до моєї співбесіди почали спілкуватись, навіть і не здогадувалась, ким є Тарас у житті. На співбесіду йшла всліпу, та вже після розмови мені без вагань запропонували місце. Тарас запевнив, що не мав стосунку до мого працевлаштування мовляв, відділ кадрів все вирішив обєктивно.
Колись я, звісно, все зясувала й навіть попросила його не розголошувати про нас. Але ж у нас так що приховаєш, те стане відомим кожному. Скоро про наші стосунки дізнався весь колектив, а кожна пліткарка мусила перемити кісточки вдівцю і молоду невістку.
Я була впевнена місце своє отримала не за гарні очі. Але людей не переконаєш.
Не минуло і двох років після загибелі Христини, а Тарас уже наречену собі підшукав
Христина Богданівна, перша дружина Тараса, була засновницею компанії. Жили вони разом десять років, поки трагічний випадок не забрав її, залишивши чоловікові бізнес і статки.
Відразу Тарас став лакомим шматочком для мисливиць, а поки справляв враження вірного і пригніченого, ще більше всім подобався.
От бач справжній…
Ой, немов лебідь, зітхали знайомі жінки.
Тараса важко назвати ловеласом чи красенем. Він більше захоплював банківським рахунком. Але я його покохала зовсім не за гроші.
Ми познайомились зовсім буденно він не втримав візок у супермаркеті й наїхав мені на туфлі та порвав колготки, ще й накричав, що я нібито обійшла чергу.
Я не розгубилась віджартувалась так, що він пробачився і оплатив мені всі покупки, а потім біг за мною по всьому ТЦ перепросити і допомогти донести сумки.
Пані, вибачте, важкий день був… Дозвольте допоможу.
Дякую, не потрібно, в мене машина, справлюсь.
Ніякої машини, звісно, не було. Я просто почекала, поки він поїде, а потім пішла на зупинку. Тільки Тарас випадково їхав тією ж дорогою і, побачивши мене, запропонував підвезти.
Прошу, сідайте.
Дякую, я пішки.
Я не рушу, доки не сядете, вперто паркується біля зупинки, через що решта людей стали прохати мене прийняти допомогу.
Я здалась. І таки переконалась Тарас приємний чоловік, коли не кричить і не переїжджає ніжки. Згодом зясувалось: він розшукував мене і врешті домігся побачення. А потім вже й працевлаштування збіглося.
Далі все розвивалося природно: він не ховав почуттів, але й коштовностями мене не засипав найбільше цінувала успішне майбутнє, затишну квартиру в центрі Львова і нову автівку. Речі швидко перебралися до нього, і я познайомилась з його мамою, пані Софією Василівною.
Софія Василівна спокійна жінка, усе життя присвятила синові. Після втрати Христини син забрав її до себе. Вона готувала, прала, підтримувала порядок. Коли я оселилась, нічого не змінилось; для мене це не принципово з радістю їла те, що готувала свекруха. Все йшло добре, поки Тарас не вирішив зробити пропозицію.
Усе зіпсувалось, коли я звернула увагу: він досі носить обручку від Христини.
Я відчуваю звязок із Христиною навіть тепер, зізнавався мені. Це мені не подобалось, тож я попросила:
Зніми, будь ласка.
Добре… Якщо тобі це боляче, зніму.
Він послухався, але надовго забув про стару обручку…
І ось нарешті ця вистава: дорогий ресторан, жива музика, келих вина і в бокалі старовинна сімейна каблучка із діамантом. Я ледь не поперхнулася від несподіванки. Тарас простягнув її і сказав:
Стань моєю дружиною.
Я відійшла вбік і тихо:
Ні…
Як це ні?
Я не хочу носити цю обручку.
Це сімейна реліквія, одна єдина в своєму роді! І ти навіть не знаєш, скільки вона коштує
Мені байдуже. Я не можу носити те, що носила твоя покійна жінка.
Чому?!
Це погана прикмета.
Не вигадуй!
Може, ще й плаття її одягну, якщо воно в шафі лишилось?
Плаття можна купити інше.
Я не хочу чуже. І в тебе бачити його не хочу! Ти ж знаєш мою думку.
То це твоя остаточна відповідь? похмуро спитав він.
Так, даруй. Я підвелась і пішла. Увечері вже не було настрою.
Думаю, нам треба подумати і побути окремо, озвався Тарас.
Мені теж так здається.
Я вийшла, Тарас мене не зупинив, музика ще грала, офіціант мовчки виніс гаряче… а каблучка так і залишилась у футлярі.
На роботі я намагалась уникати шефа, він теж не виходив зі свого кабінету. Я їхала додому до батьків. Вони вислухали мене й порадили все завершити і знайти свого ровесника:
Доню, гарна і розумна ти, навіщо тобі цей Тарас? Старший, ще й вдівець…
Я мовчала, не знала, як буде краще, адже Тарас гарна партія, але його зв’язок із Христиною лякав мене.
Такий напівпідвішений стан тривав кілька днів. Андрій не телефонував, я трималася осторонь, а потім і зовсім узяла лікарняний захворіла. Усі в офісі вже пліткували, що ми розійшлися.
Ще більше пліток розпочалося, коли сам Тарас став приходити понурий, роздратований, зривати злість на підлеглих. Його мати також не залишилася без уваги: Софія Василівна спробувала поговорити з ним, але дістала лише роздратовану відмовку.
Мамі це не сподобалося, вона бачила, що син страждає і вирішила сама поговорити зі мною.
Софія Василівна?! здивувалася я на її порозі,
Привіт, Оленко. Як ти?
Дякую, одужую.
Тож тому й живеш окремо, щоб не заразити мене?
Не зовсім, зніяковіла я.
Повертайся. Тарас не знаходить собі місця без тебе.
Щось не видно, пирхнула я.
Він гордий, нічого не каже, але чому ви посварились? Ви ж щасливі разом
Він хоче, щоб я носила обручку його колишньої дружини.
А якби не каблучка, все було б добре?
Треба її позбутись Продати чи обміняти, купити нову. Не можу носити те, що було належно іншій. Хіба не знаєте в прикрасах зберігається енергетика людини.
Я тебе розумію, Оленко. Думаю, Тарас просто ще не готовий до шлюбу. Минуле тримає міцно
На старім фундаменті новий дім не збудуєш, Софіє Василівно. Шкода. Але дякую вам за тепло й за розмову.
Вона пішла засмучена. В серці було жаль і до Тараса, і до себе Посварились через дрібницю, але ж коріння цієї дрібниці болючіше.
Промайнув тиждень мого лікарняного. Треба було повертатись в офіс, але я все не могла побороти ніяковість і біль. За весь час він не зателефонував. Я зібралась із силами і написала заяву на звільнення шукатиму щастя в іншому місці.
Тарас підписав заяву мовчки, не сказавши жодного слова тільки сидів із кислим виглядом за столом.
Дорослий, а поводишся як дитя, сказала я на прощання.
Ти винна сама! Мені ще жодна жінка не відмовила
Я змовчала. Збоку на пальці в нього знову поблискувала та сама обручка, яку я колись попросила сховати.
Я зрозуміла, що зробила правильно: він і не відпустить свою дружину. Десь у душі полегшало і настала впевненість у своєму рішенні. А Тарас ще довго не міг пробачити, що я не оцінила його і не стала його дружиноюЯ вийшла з офісу в прохолодний осінній вечір, і місто зустріло мене золотими листям і особливо свіжим повітрям. Дихати стало легко, навіть на душі. Попрощавшись із будівлею, де лишила частинку свого серця, я подумала: щось важливе закінчилося і щось нове мусить розпочатися.
Уже на порозі квартири мама приготувала мої улюблені сирники. В тиші домашньої кухні я вперше за багато днів засміялась, коли брат малював вуса на картинці з газети.
Оленко, життя тільки починається! підморгнула мама.
Я знаю, усміхнулася я. І обіцяю, цього разу почну для себе.
Наступного дня я подала резюме до маленького, але затишного стартапу, і через тиждень отримала запрошення на співбесіду. Новий керівник виявився моїм однолітком веселим і, головне, абсолютно вільним від минулого. Я вперше за довгий час захопилася не чоловіком, а власним життям: своїми здобутками, і навіть помилками.
Одного дня, проходячи тією самою зупинкою, де все почалося із Тарасом, я помітила на лавці маленьке колечко іронічний подарунок від долі. Підняла й усміхнулась:
Нехай тепер хтось інший спробує своє щастя, подумки прошепотіла я й залишила його для нових історій.
Я йшла далі вперед, у своє, чисте й нове життя, де на лівому безіменному пальці уже не було чужих спогадів, а серце нарешті було відкрито для справжньої любові до себе і до майбутнього, якого я більше не боялася.
