«Встану — щоб нікому не дістався!» Як баба Оля звела з ліжка, коли запідозрила діда Івана у зраді
Баба Оля сильно знесилилася. Не було сили ані говорити, ані підводитися, ані навіть у вікно дивитися. Лежала, повернувшись до стіни, ніби все для себе вирішила. Чоловік її, дід Іван, як завжди зайшов у хату, закип’ятив чайник, заварив духмяний чай — запах по хаті пішов, як у давні часи. Хотів підбадьорити кохану, та почув від неї зовсім не те, на що сподівався.
— Он у шафі моя сукня лежить, — прошепотіла Оля. — І хусточка, у якій мене в останню путь провожатимуть… Тільки не переплутай, вона в пакеті, окремо…
— Що ти мелеш?! — спалахнув Іван. — Та знайду я твою сукню! Ось тільки кого біля крамниці зустрів… Ганну! Як виряджена! Аж очі розбіглися. Підходить до мене, каже: «Не хочеш зі мною пройтися, Іване?» Що на це скажеш, га?
І тут сталося диво. Баба Оля рвучко скинула ковдру, різко сіла, а потім — і звелася з ліжка! Повільно, але твердо пішла до шафи.
Іван застиг із чашкою в руках.
А почалося все ще раніше, коли Марина й Тетяна, дві медсестри, сиділи в нічну зміну у сільській лікарні. Було тихо, пацієнти мирно спали, і жінки вирішили подивитися улюблений фільм про кохання.
— Скільки разів дивлюся — не набридає, — усміхнулася Тетяна.
— А я щоразу згадую свою бабусю з дідусем. Моя баба Оля з дідом Іваном — як із кіно. І кохання у них таке ж справжнє…
Марина розповідала, як баба Оля завжди по-доброму бурчала на діда, а він лише посміхався:
— Усе ти на мене нарікаєш, за що? Он у інших чоловіки гуляють, п’ють, а я в тебе золотий!
На що баба Оля миттєво відповідала:
— Золотим ти став лише після пенсії, а раніше — гулюка був ще той!
Коли бабуся злягла, спершу всі подумали, що серйозно. Їй з дідом обоє вже за вісімдесят. Лікарі приїздили, діти з міста викликали приватного спеціаліста. Але аналізи добрі, тиск у нормі, температура — як у космонавта. А Оля все лежала, у вічі не дивилася, від їжі відмовлялася.
— Не лізе в мене нічого, — шепотіла вона. — Апетиту немає. Усе… пора…
Дід Іван ходив навколо неї, як прив’язаний.
— Чайку з лимончиком? — пропонував.
— Ні…
— Ну хоча б каші вівсяної! Я сам зварив!
Бабуся лише відверталася до стіни. Але все ж заради нього почала їсти трохи — по ложці каші на воді.
Одного разу дід вийшов із хати, насунувши кепку. Оля ледве підвелася на ліктях:
— Ти куди?
— Та скоро повернуся, — буркнув він.
І пішов до Параски — місцевої знахарки. Та дала йому зілля, нашепотіла на вухо, як «повернути до життя» кохану.
— Усе спрацює, — сказала, — якщо правильно все зробиш.
Дід повернувся, заварив ті самі трави, а чай вийшов такий — аромат на всю хату! І тут баба Оля знову завела своє:
— Он у шафі моя сукня лежить… На смерть…
Але дід несподівано кинув:
— А Ганну я біля крамниці бачив! Яка роздягнена була! Каже, весна, пташки співають, гуляти хочеться. А ще запропонувала разом пройтися. Уявляєш?
Ганна була його перша любов. Заміжня вона була не раз, але овдовіла, і тепер часто підморгувала Іванові. Говорила, що щастя своє впустив, що могло б усе бути інакше…
Баба Оля про ці її слова знала. І хоч Іван завжди заперечував, сумнів у Олі був.
А дід ще й додав:
— І Марійку зустрів! Та взагалі вся як картинка — у новому пальті, губи нафарбовані, очі сяють. Чоловік у неї — старий немічний, а вона — баба вогонь!
І ось тут бабуся скинула ковдру, спустила ноги з ліжка і з незадоволеним виглядом пішла до шафи.
— Не забув я твою сукню, не журся. Найкраща будеш, — стримано сказав дід.
— Яка ще смерть? — відрізала Оля. — Мені й вийти не в чому! Пальто міль поїла, шапка стара, хустки — ні в які ворота!
— Та ти ж сама казала — не треба нічого, мовляв, усе одно…
— А тепер хочу нове! — оголосила вона й почала з лютью витягати старе з шафи.
— І Ганна, і Марійка, мабуть, уже вичікують. Думають, я ноги витягну? А я ось устала! Де твоя картопля? Їсти хочу. І чай давай сюди, з запахом!
З того дня Оля знову почала ходити по хаті, наводити лад, навіть бурчати по-старому. Куди поділася вся її «неміч» — ніхто не зрозумів.
Дід купив їй нове пальто, шапку й навіть яскраву весняну хустку. Тепер баба Оля ходить селом — прямо королева! Дід поряд бреде задоволений, посміхається химерно, ніби знає, хто кого взагалі перехитрив.
— Ти подивись на нього! — скаржилася бабуся доньці, яка приїхала через тиждень. — Я ще жива лежала, а він уже із бабами заграє! Ганна, Марійка — залиця— Та я ж його любила все життя, — промовила Оля, а потім раптом посміхнулася, — а тепер дам йому ще й пожити, щоб навіть подумати забув про чужих баб!
І дід Іван, підсміхаючись у вус, подумав: «От і добре, бо без своєї Олі — нікуди я, і нікому не треба».
