**«Відрядження» з присмаком зради: нотатка, яка перевернула все**
Володимир повернувся додому виснаженим після важкого робочого дня. Кинувши портфель біля дверей, пройшов у кухню, де дружина якраз смажила котлети.
— Завтра мене відправляють у відрядження,— сухо сказав він.— Збери мені речі.
Марія обернулася, насупившись:
— А інших немає? Дивно якось — відрядження на вихідних…
Володимир не відповів. Лише знизав плечима й пішов переодягатися.
Наступного дня він поїхав. Минуло два дні, і ось — він знову вдома. У квартирі тихо. Ні Марії, ні доньки. Час вечірній, зазвичай вони завжди вдома.
— Дивно,— подумав Володимир, знімаючи куртку.
Він дістав телефон і набрав номер дружини. Відповіді не було. Хотів зателефонувати ще раз, коли раптом помітив на кухонному столі аркуш паперу. Записка. Рядки були написані рівним, спокійним почерком, але з кожним словом у грудях стискалося.
«Володя. Не шукай нас. Я втомилася від непорозумінь, брехні та байдужості. Таня поїхала зі мною до мами. Нам потрібен час. Не телефонуй. Якщо любиш — дай нам простір.»
Він перечитав записку кілька разів. Серце забилося швидше. Сів на стілець і впікся поглядом у порожнечу. В голові почали спливати події останніх тижнів…
Новий керівник у відділі з’явився раптово. Місце поважного Бориса Семеновича зайняла холоднокровна, впевнена жінка — Олена Вікторівна. Гуторили, що її призначили по зв’язках, але всі обговорювали це пошепки.
На першій нараді Олена відразу дала зрозуміти — з її порядками жартувати не варто. Дисципліна, звітність, жодної розхлябаності. Володимир трішки запізнився — і відразу зустрів холодний погляд.
— Записуйте, що я скажу,— її голос був гострий, як ніж.— Другого разу не пробачу.
Минуло три тижні. Всі намагалися дотримуватись правил. Володимир старався. І, здавалося, це помітили. Одного разу його викликали до кабінету директора.
— Ви працюєте чітко. Скажіть, чому досі не просунулися вище?— запитала Олена, крутячи в руці тонкий олівець.
— Не знаю…— чесно відповів він.
— У п’ятницю в Києві важлива виставка. Ви поїдете. Подивіться обладнання, зробіть висновки. І, можливо…— вона зробила паузу,— …ми подумаємо про ваше підвищення.
Володимир почувався розподіленим. Він обіцяв доньці на вихідних сходити до зоопарку. Таня чекала. І Марія… вона точно неправильно зрозуміє.
Але він поїхав.
І як на зло, у вагоні потяга поруч виявилася сама Олена Вікторівна. На ній був звичайний, але елегантний одяг, і вона виглядала майже теплою.
— Не бійтеся. Я не кусаюся,— посміхнулася вона.— Ця поїздка вам лише на користь.
Увесь шлях вони розмовляли. У готелі їхні номери виявилися… поруч. Володимир навіть задумався — чи було це випадковістю.
А ввечері — стук у двері. Він відчинив і побачив Олену. В одній руці пляшка шампанського, в іншій — шоколад.
— Можна?— тихо запитала вона.
Все сталося швидко. Шампанське, легка розмова, погляд… рука на плечі… Поцілунок, якому він не заперечив.
Повернувшись додому, Володимир відчув — щось не так. Марія була холодна. Але нічого не сказала.
А потім… Вона знайшла слід губної помади на його сорочці.
— Що це?— її голос був тихим, але жахливо спокійним.— Я так і знала, що це не відрядження.
Скандал. Крики. Сльози. Володимир мовчав. Вперше він спав не у ліжку, а на дивані.
Наступного дня — та сама записка на столі.
Він стояв, тримаючи аркуш у тремтячих пальцях. Не помітив, як сльози навернулися на очі. Він не хотів цього. Він не планував. Але все трапилося.
На роботі він повернувся до звичного. Олена вела себе, як завжди, — суворо, нейтрально. І коли знову запропонувала відрядження, він твердо відповів:
— Вибачте. Я не поїду. Обіцяв доньці — і не збираюся її знову розчаровувати. Є колеги, які впораються не гірше.
Олена підняла брову:
— Ви розумієте, що цим можете перекреслити все?
— Розумію. Але я вже перекреслив занадто багато.
Він вийшов, не озираючись.
На вихідних він пішов із донькою до зоопарку. Купив їй морозиво. Катав на атракціонах. Дивився, як вона сміється. У душі була тиша. І, вперше за довгий час,— спокій.
Посаду отримав інший. І хоча дружина повернулася не одразу, але через місяць вони почали спілкуватися. Повільно. По-дорослому.
І Володимир більше ніколи не плутав кар’єру із головним — родиною.
