Щоденник. Там, де живе тиша
Тієї ночі Марічка прокинулася о четвертій ранку — ніби від поштовху, якщо хтось різко вивів її зі сну. У кімнаті було тихо. Неприродно, моторошно тихо. Не гула дорога за вікном, не бурчав старий холодильник, не тупотіли сусіди зверху, і навіть кіт не вимагав їжі, не дряпався під дверима. Повітря у спальні здавалося густим, важким, ніби все навколо завмерло в очікуванні. Усередині неї, глибоко в грудях, піднялася хвиля — не страху, не тривоги… пустоти. Такої, від якої в вухах дзвенить, як від пострілу у закритому приміщенні.
Минуло рівно сорок дев’ять днів.
Чоловік помер. Тихо. Просто перестав жити. Серце зупинилося на автобусній зупинці, де він чекав маршрутку на роботу. Вранці він встав, як завжди. Зав’язав шнурки, чхнув, поскаржився на тиск. Сказав, що купить хліб і щось до чаю. Вона не запам’ятала, чи поцілував він її на прощання. А потім — дзвінок. З морга. Чоловік із чужим голосом: «Шкодуємо, але…»
Марічка так і не зрозуміла, що таке — «раптом». Без попередження. Без останньої розмови, без часу на прощання. Без сварки, яку можна було б потім пробачити. Лише тиша. Лише жахлива крапка у реченні, яке не дійшло до кінця.
Перші дні вона трималася. Люди приходили, приносили їжу, квіти, брошури про жалобу. Всі казали, що вона сильна. А вона кивала. Тримала спину рівно, відповідала спокійно. Поки не залишилася одна. Коли пішли останні співчутливі, коли охолов останній борщ, коли ніхто не дзвонив — прийшла Тиша.
Спочатку вона здавалася дзвінкою, потім — в’язкою. Кожен звук у квартирі став надто гучним: краплі ванни, клацання вимикача, власні кроки. Навіть дихання здавалося чужим. Вона почала розмовляти сама з собою — шепотом, ніби перевіряючи, чи вона ще є. Чи вже лише її відображення у дзеркалі.
На третій день вона переставила посуд інакше. На п’ятий — вимила вікна, шепочучи «як було». Через тиждень — наважилася дістати з шафи частину його речей. Лише частину. Решту — не змогла. Залишила улюблену сорочку, у якій він смажив млинці у вихідні. Залишила поношені кеди, які завжди ставив у кут, хоч і просив роззуватися. Вона брала їх у руки, підносила до обличчя, вдихала запах. І знову ставила на місце.
Вона не плакала. Ані сліз, ані ридань. Ніби організм ще не повірив у те, що сталося. Ніби тіло живе, а розум все ще чекає: ось зараз скрипить двері, кроки у коридорі — він повернувся. Лише руки продовжували робити все автоматично: прали, прасували, готували, перевіряли пошту. І все — в очікуванні. Не його. Себе. У новому дні. Без нього.
Сусідка, тітка Оля, приносила пиріжки. Кожного разу запитувала одне й те саме:
— Ну як ти?
А вона не знала, що відповісти. Бо «погано» — це замало, а «нормально» — брехня. Вона просто була. Жила за інерцією. Як людина, яку витягли з води: дихає, але не рухається. Дивиться, але не бачить.
Через місяць вона вперше вийшла на вулицю. Без мети. Без напрямку. Просто йшла. Осень уже вступала в свої права — мокре листя, вітер по обличчю, калюжі відбивають сіре небо. У цьому безладі вуличок і гуку машин вона відчула, як гострішають її відчуття: запах мокрої землі, кроки перехожих, холод від металевої лавки.
На одній з лавок у парку сидів хлопчик. Літ десяти, худий, у великій сірій куртці й із рюкзаком біля ніг. Він годував голубів. Вона сіла на іншій лавці — трохи далі, не підходять, але й не ховаючись. За кілька хвилин хлопчик подивився на неї й спитав:
— У вас хтось помер?
Марічка завмерла. Слова застрягли в горлі.
— Чому ти так вирішив?
— У вас очі тихі, — просто відповів він. — Такі бувають у тих, хто вже не чекає, але ще пам’ятає.
З того дня вона почала приходити до парку щодня. Одночасно. Хлопчика звали Андрійко. Він завжди був на тому самому місці, з тими самими голубами. Іноди кивав, як дорослий. Іноди просто сидів, шелестів цукерковими фантиками. Іноди приносив їй насіння. Іноди малював палицею на землі: кораблики, будиночки, людей із сумними очима.
Вони не говорили про важливе. І це було найважливіше. Їхня тиша не давила, не лякала. Вона була як притулок, як ковдра — тепла, розуміюча, приймаюча. Вони обоє знали, що слова тут лише завадять. Там, де болить по-справжньому, краще мовчати.
Минуло два місяці. Марічка вперше засміялася. Спочатку — над картинкою в інтернеті. Потім — над тим, як Андрійко імітував професора, який пояснював життя голубів. Потім — на кухні, вголос. Сама з собою. Сміялася, тому що могла. Тому що вперше щось всередині зрушилося.
Але одного разу Андрійко не прийшов. Ні того дня, ні наступЧерез тиждень до неї знову підійшла жінка з листівкою, і тоді Марічка зрозуміла, що іноді найменші серця залишають після себе найбільший слід.
