— Доброго ранку, — пробуркотіла Соломія, заходячи до офісу й важко опускаючись у своє робоче крісло. Ввімкнула комп’ютер, перевела погляд у вікно, де низькі хмари зливались із сірим дощем, навіть не глянувши на колег.
— Доброго, — відгукнулись Ярина й Оксана, переглянулись і пожали плечима. Зазвичай усміхнена й балакуча Соломія, чия доброзичливість славилась усім відділом, мовчала, стиснувши губи. Здавалося, що разом із дощем за вікном у її душі пролилася та сама смуга.
У кабінеті працювали троє: Соломія, тридцятирічна мама сина, заміжня, врівноважена й акуратна; Ярина — старша, тридцять шість, дві дитини, жвава й енергійна; та Оксана — наймолодша, двадцять сім, живе з хлопцем, за чоловіка не виходила. Ярина, як і належало старшій, завжди ініціювала перерви й розмови.
— Дівчата, може, кави? — не витримала вона тиші й підвелась до куточка з кавомашиною. — За хвилину буде.
— Давай, — підтримала Оксана. Соломія мовчала.
Через кілька хвилин Ярина повернулась з трьома гарячими чашками. Соломія ківнула мовчки, не показавши вдячності ані поглядом, ані словом. Оксана намагалась розрядити атмосферу:
— Дякую, Ярино! Ти у нас господиня року.
Вони з Яриною засміялись, а Соломія ледве помітно посміхнулась. Ярина, більше не витримуючи, зітхнула:
— Соломіє, ну скажи, що сталося? А то я вже думаю, може, ми тебе образили?
— Та ні, що ти, — похитала головою Соломія, — просто вдома… важко. Навіть не вдома… а з ріднею.
— Знов Мар’яна? — насупилась Оксана. — Слухай, скільки можна… не звертай уваги, чесно. Тримати це в собі — шкодить.
— А як не звертати, коли ми буквально живемо стіна в стіну. Два будинки на одній ділянці. Микола мій, як завжди, робить вигляд, що не помічає. А його брат Богданко — спокійний, тихий. А от Мар’янка… Це просто кінець світу. Вчора я не витримала. Вилила їй усе, що накипіло. Тепер і сама не знаю, як далі жити поруч.
Коли Соломія вийшла заміж за Миколу, його батько збудував два однакові будинки у дворі: один — старшому синові Богданкові, інший — молодшому Миколі. Після весілля Соломія з чоловіком оселились у своєму домі, а по сусідству — Богданко з дружиною Мар’яною. Та не минуло й кількох днів після святкування, як трапилось лихо: у аварії загинули батьки Миколи та Богданка. Брати залишились одні, в одному дворі, зі своїми сім’ями.
Спочатку все йшло добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалося, життя тече паралельно, дружно. Але поступово Соломія почала відчувати, наскільки вони з Мар’яною різні.
Мар’яна — гаряча, галаслива, завжди незадоволена. Соломія — навпаки: тиха, любить спокій, домашній затишок, самоту на кухні під музику та запах кави вранці. Микола — теж спокійний, урівноважений. У цьому вони ідеально підходили одне одному.
— Я ніколи не любила галасливі компанії. Моя родина — це мій світ, — ділилась Соломія з колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не потрібні сторонні.
А Мар’яна вважала інакше.
— Ми всі одна родина, і маємо бути разом. Що це за замкнутість? — твердила вона.
Але якби лише слова… Мар’яна з самого початку поводилась, як господиня всього двору. Вважала свою територію майже спільною, лізла у справи Соломії й Миколи без дозволу. Могла ввірватись у будинок, не постукавши, навіть коли Соломія годувала або колихала дитину.
— Ой, я думала, ти вже прокинулась! Ну ладно, не заважаю! — і хлопала дверима.
У вихідні, коли Соломія вставала раніше, щоб насолодитись ранковою кавою наодинці, Мар’яна з’являлась біля вікна, ніби за розкладом:
— Каву п’єш? Налий і мені, зараз прийду, — і вже через хвилину сиділа у неї на кухні.
— Іноді я просто хочу побути сама… — говорила Соломія чоловікові. — А вона ніби навмисне руйнує мій спокій.
Але сказати прямо — не дозволяло виховання. Хоча й Богданко, чоловік Мар’яни, не раз зауважував:
— Мар’яно, залиш Миколу з Соломією у спокою. Ти б сама не витримала, якби до тебе так вривались.
Одного вечора, після важкого тижня, Соломія замовила ді— А потім вона зрозуміла, що навіть у найглухішій тиші можна знайти свій власний спокій, і більше ніхто не зможе забрати його в неї.
