Солодкі промені червневого сонця обійняли обличчя Ганни Миколаївни, розбудивши її непривычним для неї спокоєм. Жодного дитячого плачу, жодних дзвінків з проханнями «посиди, будь ласка, з Маричкою хоч до вечора». Вона потягнулася, подивилася на стелю і зрозуміла — сьогодні їй нікуди бігти, нікому догоджати, нічого пояснювати.
Вона підвелася, зайшла у кухню, насипала в джезву кави, запалила газ. Пахло свободою. На столі лежав зошит — той самий, куди колись вона записувала ідеї для оповідань. Ганна мріяла стати письменницею, але то робота в ліцеї, то заміжжя, народження Оленки, розлучення, кредити, турботи. А тепер — онука.
Маленька Маричка з’явилася в її житті так само несподівано, як і доросле життя Оленки. Ще вчора безтурботна студентка, вона одного разу подзвонила і, запинаючись, промовила:
— Мам, я вагітна. Ми з Іваном вирішили залишити дитину.
Ганна нічого не відповіла. Тільки сіла на табурет, міцніше стиснула телефон і тихо сказала:
— Зрозуміла.
З того дня все завертілося. Оленка з Іваном продовжували вчитися, а онука — залишилася на ній. Нескінченні підгузки, кашки, безсонні ночі. Молоді батьки пояснювали просто:
— Мам, ну ти ж сама казала, що мріяла про онуків. Ось і нянчай.
Ганна терпіла. Не скаржилася. Але кожного дня відчувала, як її власне життя витікає крізь пальці. Вона прокидалася не з думками про прогулянку чи книгу, а з розкладом Маричиного дня.
І ось — сьогодні вона вирішила. Годі.
Тим часом на іншому кінці Києва метушилася Оленка. Під очима — синці, на руках — нужденна Маричка. В одній руці — дитячий рюкзак, в іншій — ноутбук. Іван біля вікна набирав викладачу, домовляючись про консультацію перед іспитом.
— Оленко, встигнеш відвезти її до твоєї мами? — спитав він, на ходу натягуючи куртку.
— Встигну… — буркнула вона. — Знову все на мені. Ніби ти не її батько.
Вона вийшла з квартири, на ходу застібаючи замок. У маршрутці дівчинка влаштувала істерику. В голові у Оленки лунало одне й те саме: встигнути, встигнути, тільки б мама була вдома…
Вони підійшли до знайомої двері. Постукали. У відповідь — тиша. Потім кроки. Двері відчинилися. На порозі стояла Ганна — спокійна, з чашкою кави в руках. Волосся недбало зібране, але в очах було щось, чого Оленка давно не бачила — впевненість.
— Привіт, мам. Ми буквально на півдня. Завтра здамо іспити — і більше не будемо тебе турбувати, чесно, — почала Оленка, намагаючись згладити гостроту.
Ганна глибоко вдихнула. Ковтнула кави. І сказала:
— Ні.
— Що? — перепитала Оленка, насупившись.
— Я не візьму Маричку сьогодні. І завтра теж не візьму. Я втомилася. Я не справляюся. І, найголовніше, я більше не хочу бути тим, ким ви мене зробили — безкоштовною нянею без права вибору.
Іван спробував вставити:
— Ганно Миколаївно, ну ви ж розумієте, ми обидва вчимося, часу немає…
— А у мене є? — голос Ганни став холодним. — Я теж людина. У мене є мрії. Я хочу писати. Я хочу просто… жити. Мені не 80, я ще молода і не хочу ховати себе заживо під вашими обов’язками.
— Ось як? — гірко посміхнулася Оленка. — Значить, ми тобі в тягар.
— Ви мені — родина. Але родина — це повага. Це не коли тобі дзвонять увечері й ставлять перед фактом, що завтра ти знову маєш усе кинути. Це не коли за твоєю спиною вирішують, що ти «і так сидиш вдома».
Повисла тиша. Маричка затихла. Оленка з Іваном стояли, не знаючи, що сказати. Нарешті, Оленка холодно сказала:
— Гаразд. Ми підемо. Але, мам, коли тобі знадобиться допомога — згадай цей день.
— Обов’язково, — кивнула Ганна. — Тільки коли я попрошу, я не поставлю вас перед фактом.
Вони пішли. Тихо, не вдаривши дверима. А Ганна повернулася на кухню. Сіла. Відкрила зошит.
Рука тремтіла — не від страху, а від того, що вперше за багато років вона зробила щось лише для себе. Вона знову почала писати. І з кожним рядком відчувала, як дихання стає легшим, а світ — ширшим.
Того дня вона вперше за довгий час знову почувалася вільною. І це відчуття було дорожче за все.
