Щодня о восьмій годині вечора Ярослав вимикав світло на кухні та сідав біля вікна. Цей ритуал був його рятувальним кругом, за який він тримався, аби не розсипатися на шматки. День завершувався цією миттю, коли можна було просто сидіти, не говорити, не пояснювати — просто бути.
У вікні навпроти, на сьомому поверсі старої хрущовки на вулиці Калиновій, загорялася тьмяна жовта лампа. Не одразу — спочатку вона мерехтіла, ніби хтось вагався: чи варто вмикати? чи не завадить? чи не занадто яскраво для такої темряви? Ярослав уже знав це миготіння напам’ять, воно було знаком: зараз станеться щось. Не гучне, не для всіх. Лише для тих, хто вміє чекати.
У вікні з’являлася жінка. Тонка, у хустці, яку вона то знімала, то поправляла. Іноді з чашкою, іноді з книгою. А іноді — з таким виразом втоми, наче день тривав не добу, а цілу вічність. Вона сідала біля вікна, не дивлячись прямо на нього, але немов у ту саму точку — у вечір, у відблиск, у тишу. Ярослав називав її в думках: жінка у вікні. Без імені. Без слів. Лише світло й тінь.
Вони не були знайомі. Він не знав її імені, не чув її голосу. Але кожна поява була наче зізнання: ти живий, і я теж тут. Вечір за вечером Ярослав відкладав справи до восьми. Після — лише вікно. Наче все інше втрачало сенс, і лиш ця крихітна мить залишала відчуття існування. Він починав жити о восьмій. Ровно стільки, скільки тривав її силует у світлі тої лампи.
Два роки тому Ярослав втратив дружину. Швидко, жорстоко, без жалю. Він навіть не встиг налякатися. Діагноз, хімія, кисень, тиша. Смерть прийшла не драматично — просто вимкнула життя, як вимикають світло у під’їзді. Він залишився. Один. Не вдівець — тінь. Спочатку він пив. Не тому, що хотів забутися — просто не знав, чим заповнити порожнечу. Потім — просто мовчав. Не через образи, а тому що всередині було… нічого.
Він рахував краплі з крана. Скрип ліфта. Гудки в трубці. Працював віддалено — механічно, без душі. Друзі зникли. Хто — сам. Кого — він сам відштовхнув. Життя перетворилося на глухий вакуум. Поки навесні не з’явилася вона.
Спочатку він помітив лише тінь. Силует. Потім — обличчя. ТихА потім одного вечора їхні вікна освітило те саме місячне сяйво, і вони, не домовившись, одночасно відчинили кватирки — просто стояли так, дивилися в ніч і знали, що хтось там, у темряві, теж не спить, і це було найщиріше “до побачення”, яке коли-небудь між ними пролунало.
