“Ти зобов’язаний поважати мої права!” — вимовив мій син, навіть не усвідомлюючи, як глибоко може поранене мамине серце.
Того сирого жовтневого вечора Оксана, закутавшись у теплу хутряну хустку, поставила на стіл тарілку з паруючими варениками. Кімнату наповнив запах свіжого тіста, а з вікон тягнуло осіннім холодом та дощем. Усі домочадці поспішали до столу — так хотілося зігрітися гарячим чаєм та забути про осінню негоду.
Десятирічний син Оксани, Тарасик, мовчки сів, узяв один вареник, але ледве куштував — лише розковуряв вилкою начинку й насуплено дивився у тарілку. Погляд у нього був важкий, ніби за день він дізнався щось дуже важливе.
— Що з тобою, сину? — доторкнулась до його плеча Оксана. — Чому такий задумливий? Що у школі трапилось?
Хлопчик поклав виделку й відповів:
— До нас сьогодні дядько із поліції приходив. Розповідав, що в дітей є права. І що батьки їх часто порушують.
Оксана здивовано підняла брова:
— Цікаво. Ну, і що ж він тобі такого наговорив?
— Багато чого, — з виглядом знавця почав Тарас. — Наприклад, що не можна змушувати мене робити те, чого я не хочу. Що ви з татом мусите поважати мою особу. А в мене, між іншим, є особисте життя. І я маю повне право проводити час, як сам вирішу.
— Особисте життя? — ледве стримуючи посмішку, перепитала мати.
— Так! — впевнено кивнув син. — Наприклад, я хочу після школи грати на комп’ютері. А ти змушуєш робити уроки. Це пряме порушення моєї свободи! Ще й кричиш на мене, коли я не їм брокколі! А дядько казав — це моральний тиск! І взагалі — ремінь? Це ж взагалі кримінал! Мене навіть можуть забрати з сім’ї, якщо я скажу.
Оксана мовчала. Вона стояла, схопившись за край столу, і дивилась на сина, ніби бачила його вперше. Вона пам’ятала, яким він був крихітним, як плакав уночі, як гарячково притискався до неї, і як вона сиділа біля його ліжка, ловлячи кожен його подих. А тепер перед нею стояв «громадянин із правами».
— А вчительку ти не боїшся? — тихо запитала вона. — Якщо вона тебе затримає після уроків — теж поліцію викликатимеш?
— Звичайно! Це ж незаконне утримання. Я маю право скаржитися. Хай і вона мої права поважає.
— А якщо її посадять? Жаль буде?
— Буде… — у голосі хлопчика промайнула нотка сумніву. — Але… хай не порушує!
Оксана зітхнула, відвернулась до мийки й почала споліскувати тарілки. Тим часом Тарас узяв аркуш паперу й почав щось швидко писати. Закінчивши, підбіг до матері й протягнув їй записку.
На ньому дитячим, але впевненим почерком було написано:
«Оплата послуг: прибирання кімнати — 50 гривень, вигул собаки — 30, похід до крамниці — 20. Разом: 100 гривень на тиждень. Борг за минулий — ще 130».
Оксана опустила очі на записку. У грудях щось різко стиснуло. Вона відчула, ніби між нею й сином виріс цілий мур. Вона сіла за стіл, взяла чистий аркуш і почала писати. Рука тремтіла. В якийсь момент вона навіть усміхнулась, але вже за мить очі наповнились сльозами. Закінчивши, акуратно склала аркуш і передала синові.
Той взяв папір і почав читати. Там було написано:
«Послуги: безсонні ночі — тисячі, прання, прибирання, готування — щодня, тривоги — без ліку. Батьківські збори, лікарні, падіння, сльози, страхи, радощі, перші кроки, перше слово. Молитви, коли ти болів. Серце, яке віддано тобі. Безкоштовно. Бо я люблю тебе».
Хлопчик мовчав. Потім раптом кинувся до матері, обійняв її міцно-міцно й прошепотів:
— Пробач мене, мамо… Я просто хотів здаватись дорослим. Я не думав, що тебе так образить…
Оксана пригорнула сина, поцілувала у маківку й тихо промовила:
— Просто знай, сину… права — це важливо. Але любов і повага — важливіше. А бути родиною — значить піклуватись один про одного не за гроші, а з любові.
Того вечора вони сиділи разом у тиші, притиснувшись одне до одного. За вікном шумів холодний вітер, але в хаті було тепло. Бо знову — по-справжньому — були разом.
