**ЩАСЛИВА ЧИ ПРОСТО ДУРНА?**
Іру, тиху, непоказну дівчину, подруги звали не інакше як «щаслива дурня». Здавалося б, як таке може поєднуватись? Зараз усе зрозумієте.
Щойно їй виповнилося двадцять, подруга запросила її у відпустку до Трускавця. Гори, свіже повітря, житло безкоштовно — їхали до родичів тієї самої подруги. Там Іра зустріла Богдана — високого підполковника, який знімав хату поруч. Чоловік з армійським минулим, що пройшов Афган, тепер обіймав посаду у військкоматі. У ньому відчувалися сила, твердість, упевненість. А ще — біль. Іра зрозуміла це, коли побачила на його спині старий, жахливий шрам. Наївно запитала:
— Це звідти?
Богдан мовчки знизав плечима й пірнув у воду. Він не любив про це говорити.
Іра закохалася до запаморочення. Віддалась йому одразу, як тільки він захотів. У відповідь він, усміхнувшись, промовив:
— Ну, тепер доведеться одружуватись.
Іру не збентежило, що слів про кохання не було. Їй здавалося — ось воно, справжнє щастя.
Богдан був старший за неї на 17 років і взяв все під свій контроль: весілля без сукні та лимузина, просто розписались у його місті. Мовляв, дорослі ми вже для цих ігор. Та й до того ж… у нього це вже було. Він виявився удівцем з восьмирічною донькою.
Для Іри це було ударом, але вона вирішила — кохання важливіше. І залишилась. Дівчинка, Марійка, була занедбаною, метушилася між бабусями. Спочатку Іра просто жаліла її, але потім, почувши з вулиці:
— Мамо! — ледь не розплакалася. І удочерила Марійку.
В Іри за плечима були лише курси перукарки. Хотіла вчитися далі — Богдан різанув:
— Знайди салон та йди у декрет. Хочу сина.
Але вагітність так і не наставала. А може, справа була зовсім не в ній.
Потім грянуло: його підлеглий попався на хабарі, і хоч Богдан був ні до чого, за армійською вертикаллю — винний завжди старший. Довелося звільнитися «за станом здоров’я». Пенсія була непогана, але чоловіка це знищило. Він замкнувся вдома, перестав приносити гроші, кожен день — друзі й пляшки. Через рік-другий Іра зрозуміла: чоловік перетворюється на тінь себе. Не працював, не допомагав, навіть їжу не купував, а з холодильника їв лише те, що подобалося йому.
Коли настало літо, Іра з Марійкою поїхали до Трускавця. За два тижні все стало зрозуміло: треба йти.
— Ти ж моя мама, — сказала їй Марійка.
Іра кивнула.
Богдан влаштував сцену:
— Так я на тебе Марійку повішу!
Дізнавшись, що рішення вже прийняте, плюнув:
— Дурна ти, Іро.
Вона повернулася до рідного міста, до батьків. Їм, звісно, хотілося онуків за кров’ю, але й Марійку прийняли. Дівчинка пішла до школи, Іра знову стригла людей. Одного разу зайшов чоловік із сивиною — приємний, чемний. Залишив чайові, а ввечері — букет. Звали його Олег. Був старший на 10 років, розлучений, жив у власному будинку, мав невеликий, але стабільний будівельний бізнес.
З ним було затишно. Говорив, що кохає. Іра думала: ну скільки можна шукати щастя? Ось воно. Розписалися. Подруги заздрили:
— Ось якби ти доньку колишнього чоловіка не забрала, не була б дурною.
Іра трохи сумувала: дітей Бог їй так і не дав. Але життя підготувало новий поворот. У Олега була молодша сестра — проблемна. Народила двійко дівчаток, вела себе безвідповідально, пиячила. Тепер її позбавляли батьківських прав. Опіка вже цікавилася дітьми.
Олег вагався:
— Це, звісно, не твій обов’язок…
Іра у той момент уявила: дівчатка в човні, а їх усі відштовхують. І мати, і батьки, і дядько. І що, вона теж?
— Забираємо, — твердо сказала вона. — Ти ж знаєш, Марійка мені не рідна. А вже вимахала — до коледжу збирається.
Чоловік міцно обійняв її, і довго сиділи вони так, мовчки. Двоє, яким більше не треба було слів.
То щаслива ж Іра? Без сумніву! Перший чоловік — офіцер, красенТа тепер, дивлячись на трьох доньок — одну прийняту, дві інші врятовані від сиротства — вона відчувала, що її щастя, хоч і важке, але справжнє.
