ЩАСЛИВА, ЧИ ПРОСТО НАІВНА?
Іру, тиху й непримітну звідусіль дівчину, подруги називали не інакше як «щаслива дурниця». Як же таке можливо? Зараз усе зрозумієте.
Не встигла їй виповнитись двадцять, як подруга запросила у відпустку до Трускавця. Карпати, зеленина, житло безкоштовно — із родичок тієї самої подруги. Там Іра й зустріла Олексія — красеня-майора, що знімав кімнату неподалік. Чоловік із військовим минулим, що пройшов АТО, тепер обіймав посаду у військкоматі. Від нього віяло силою, впевненістю. А ще — болем. Іра зрозуміла це, коли побачила на його спині старий, жахливий шрам. Наївно спитала:
— Це звідти?
Олексій мовчки знизав плечима й занурився у воду. Не любив про це згадувати.
Іра закохалася до запаморочення. Віддалася йому одразу, як тільки він захотів. У відповідь він, усміхнувшись, сказав:
— Ну, тепер доведеться одружуватись.
Іру не збентежило, що слів про кохання не було. Їй здавалася — ось воно, справжнє щастя.
Олексій був старший за неї на 17 років та взяв усе під контроль: весілля без сукні й лімузина, просто розписались у його місті. Мовляв, дорослі ми вже для таких ігр. До того ж… у нього все це вже було. Виявився вдовцем з восьмирічною донькою.
Для Іри це був удар, але вона вирішила — кохання важливіше. І лишилась. Дівчинка, Соломія, була занедбаною й нікому непотрібною, метушилась між бабусями. Спочатку Іра просто жаліла її, але потім, почувши з вулиці:
— Мамо! — ледь не розплакалася. І усиновила Соломію.
В Іри за плечима були лише курси перукарів. Хотіла вчитися — Олексій різко відрізав:
— Знайди салон та йдеш у декрет. Хочу сина.
Але вагітність так і не наставала. А може, справа була зовсім не в ній.
А потім грянуло: його підлеглий попався на хабарі, і хоча Олексій не був при чому, за армійською вертикаллю — винний завжди старший. Довелося звільнитися «через здоров’я». Пенсія була непогана, але чоловіка це знищило. Він замкнувся вдома, перестав приносити гроші, щодня — друзі й пляшки. За рік-два Іра зрозуміла: чоловік перетворюється на тінь себе. Не працював, не допомагав, навіть їжу не купував, із холодильника їв лише те, що подобалося.
Коли настало літо, Іра із Соломією поїхали до Трускавця. За два тижні все стало зрозумілим: треба йти.
— Ти ж моя мама, — сказала їй Соломія.
Іра кивнула.
Олексій влаштував сцену:
— Та я на тебе Соломію повішу!
Дізнавшись, що рішення вже прийняте, плюнув:
— Дурна ти, Іро.
Вона повернулася до рідного міста, до батьків. Тим, звісно, хотілося онуків за кров’ю, але й Соломію прийняли. Дівчинка пішла до школи, Іра знову стригла людей. Одного разу зайшов чоловік з просіччю — чемний, ввічливий. Залишив на чай, а ввечері — букет. Звалив його Андрій. Був старший на 10 років, розведений, мав свій будинок і невелику, але стабільну будівельну справу.
З ним було затишно. Говорив, що кохає. Іра подумала: ну скільки можна шукати щастя? Ось воно. Розписалися. Подруги заздрили:
— Оце якби ти не взяла доньку колишнього, не була б дурницею.
Іра трохи сумувала: дітей Бог їй так і не дав. Але життя підготувало новий поворот. У Андрія була молодша сестра — проблемна. Народила двох дівчаток, поводилася безвідповідально, пиячила. Тепер її позбавляли батьківських прав. Опіка вже зацікавилась дітьми.
Андрій вагався:
— Це, звісно, не твоя турбота…
Іра у— Беремо їх, — рішуче сказала вона. — У житті бувають рідні не за кров’ю, а за серцем.
