**Яблука долі: повернення додому**
Сьогодні стояв у своєму садку в Затишному й дивився, як яблуні гнуться під тягарем плодів. Урожай цього року – такий, ще й у вікнах не бачив. Яблука – червоні, жовті, з рум’яними боками – падали на землю, а повітря було солодке, наче мед. Збирати їх навіть не пробував – адже кому вони тут потрібні?
У селі майже нікого не лишилося. Молоді пішли у місто, а старих можна було перелічити на пальцях. Взимку у Затишному світилися вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумався, Івановичу? — почув я за спиною. — Не передумав їхати?
Це була Олена, сусідка, котра прийшла з візком за яблуками.
— Олена? — зітхнув я. — Бери, скільки зможеш. Хоч твоїй козі дістанеться. Передумати? Хотів би, але син уже угоду про продаж дому підписав, навіть завдаток узяв.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Олена. — Хто сюди тепер поселиться? Хіба дачники, аби літом навідувались.
Вона замовкла й почала збирати яблука. Я, дивлячись на неї, тихо промовив:
— Урожай же який! Не пам’ятаю такого. От тільки збирався їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як же важко було вирішитись. І досі не розумію – навіщо?
— Синові так простіше, — відповіла Олена. — Не треба буде сюди мотатись: магазини, лікарі – усе під боком. І працювати не доведеться – ні дров, ні городу.
— Правда, — погодився я, але голос затремтів. — Тільки душа моя тут лишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Олено, залишаю тобі кота Чорнишку й пса Бурку. Подивись за ними, поки не розберусь. Чорнишка, може, у місто поїде, а Бурка вже старий, йому в хаті не місце. От лихо…
— Не журся, — кивнула Олена. — Завтра Бурку до себе заберу, а Чорнишко й сам прибіжить, він кмітливий. Ти тільки на автобус не запізнись. Сподіваюся, ще побачимось. Раптом повернешся… Та й у гості обіцяй заїжджати, чекатиму.
— Так, так… — пробурчав я. — Валізу зібрав, а решту син на вихідних забере.
Обійшов хату, зупинився біля печі на кухні. Сльози застили в очах, але час підганяв. Вийшов на дорогу й сів на старий пень біля узбіччя.
Незабаром під’їхав автобус, скриплячи й брязкаючи. Я, попрощавшись із водієм, сів біля вікна. Був єдиним пасажиром – Затишне було кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була розбитою. Після дощів ями наповнились водою, і автобус повільно плив. На одній із вибоїн він раптом скрипнув і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.
— Що трапилось? — гукнув я, визираючи у вікно.
Водій, присідаючи біля колеса, похитав головою:
— Справи кепські, треба допомогу кликати, інакше тут і заночуємо.
Він почав телефонувати, а я, на своє здивування, відчув полегшення. Вийшов із автобуса й сказав:
— Недалеко від’їхали, я пішки повернусь. Якщо допомога не приїде, йди до нас ночувати. Пізно вже.
— Години за півтори будуть, — відповів водій. — Може, почекаєш? Хоча ремонтувати ще доведеться.
— Не буду чекати, — різко відповів я. — До хати два кілометри, дійду.
— Впораєшся? — сумнівався водій.
— Ще б пак! — усміхнувся я. — Не такі дороги ходив – то за грибами, то до сусідів за хлібом.
І весело закрокував назад до Затишного. Валіза в руках здавалася легкою, а серце співало від радості. Олена, везеОлена, повертаючись додому з візком, побачила мене на дорозі й усміхнулась: “Значить, не судилось тобі їхати, Івановичу, земля тримає”.
