Свекруха приволокла до нас чужих дітей — і образилась, що я відмовилась бути нянькою
Субота. Сьома ранку. Той самий день, коли я вперше за дві неділі могла поспати довше, загорнутись у ковдру і не чути будильника. Але мої плани зруйнував гуркіт дверей — до нашої хати з тріумфальним виглядом ввалилась свекруха. Не сама. А з племінниками — дітьми своєї молодшої доньки Олесі.
Я ще лежала у ліжку, коли почула, як вони з криком бігають коридором. Мене відразу пройшла тривога. Що коїться? Чого вони тут? Свекруха, ніби нічого й не сталося, заглянула до мене й з найсолодшою усмішкою промовила:
— Доброго ранку, рибко! Я тобі кавки зараз зварю.
Якби не знала її, могла б подумати, що в неї прокинулась любов до мене. Та знаючи Тетяну Миколаївну понад десять років, я відразу зрозуміла: щось їй треба. І це «щось» обов’язково вийде боком для мене.
Ми пішли на кухню. Я ледве допленталась, і поки варилась кава, племінники розпочали свій «танець руйнації». За якихось п’ять хвилин вони встигли розбити мою улюблену порцелянову вазу — ту саму, що подарувала покійна бабуся. Уламки вони намагались сховати за шафу, наче я не помічу. Коли я стала на коліна й почала збирати цей безлад, у хату без дзвінка увійшов чоловік із двоповерховим ліжком.
— Вибачте, куди це ставите? — спитала я, завмерши з совком у руці.
— Та як то куди? — підняла брови свекруха. — До дитячої. Ми ж дітей до вас лишаємо.
— У сенсі — лишаєте?
— Олесю поклали до лікарні. А мені самій з ними не впоратись, — відповіла вона зі штучною сумнощію.
— До лікарні? У якому місті? В ОАЕ, чи що? — перепитала я. — Може, мене теж терміново госпіталізувати?
Обличчя Тетяни Миколаївни похмуріло.
— Хто тобі сказав?..
Я дістала телефон і показала їй Інстаграм дочки.
— Ось, дивись. Фото в купальнику, коктейль у руці, вид на море — лікарня, так? Пляжна. Новаторський метод лікування, мабуть.
Свекруха зашипіла, але швидко взяла себе в руки.
— Ну так, так вийшло. Але ми ж одна родина! Ти мусиш допомогти!
— Мусиш? З яких це пір? Все життя для вас я була чужа, «не пара Олежкові», «не нашого кола». А тепер — родина? Та й твоя Олеся все життя поводилась зі мною як із прислугою. Ні вдячності, ні поваги. Дітей навчила хамити. І тепер я маю з ними дві неділі сидіти, роботу кинути, здоров’я згубити?
— Рибо… ну зрозумій… ввійди в положення, — бурмотів чоловік, що стояв у куті, як провинився школяр.
— Ні, Олегу. Не рибко. Не нянька. І не дурка. Я вас усіх просила: якщо потрібна допомога — питайте. А не ставте перед фактом. Це — маніпуляція. І я в цьому участі брати не буду. Забирайте дітей і ліжко — і геть з хати. Зараз же.
Племінники ревли, свекруха намагалась влаштувати сцену, але я вже не реагувала. Це не перший раз, коли на мене намагаються звалить чиюсь відповідальність. Але вперше — я сказала «ні».
Вони пішли. З гуркотом, з криками. Чоловік пішов із ними.
А через кілька годин я отримала повідомлення.
«Ти розчарувала мене. З тобою неможливо жити. Ми розлучаємося».
Ось так. Один день. Одна межа, яку я нарешті наважилась провести — і мій шлюб скінчився.
А знаєте що? Я не шкодую.
Бо якщо для чоловіка його мати та її брехня важливіші за мене, якщо він не здатний захистити дружину й хоча б раз поставити під сумнів «божество» своєї сестри — то це був не чоловік. А додаток до родинної системи, де я завжди була зайвою.
Тепер я — вільна. Спочатку буде важко. Але зате більше ніхто не постукає до мене о сьомій ранку з чужими дітьми та меблями.
