Висадивши коханку з машини, Коваль ніжно з нею попрощався та поїхав додому. Біля під’їзду на мить зупинився, у думках зважуючи все, що скаже дружині. Піднявся сходами та відчинив двері.
— Привіт, — промовив Коваль. — Марічко, ти вдома?
— Вдома, — байдуже відповіла дружина. — Привіт. Ну що, йти котлети смажити?
Коваль пообіцяв собі діяти рішуче — твердо, різко, по-чоловічому! Поставити крапку у подвійному житті, доки на губах ще теплі поцілунки коханки, доки знову не засмоктало болото буденності.
— Марічко, — Коваль прочистив горло. — Я прийшов тобі сказати… що нам треба розійтися.
На цю звістку Марічка відреагувала більш ніж спокійно. Марічку Коваль взагалі важко було вивести з рівноваги. Колись він навіть дражнив її «Марічкою Кригою».
— То як? — спитала вона на порозі кухні. — Мені котлети не смажити?
— На твій розсуд, — відповів Коваль. — Хочеш — смаж, не хочеш — не смаж. А я йду до іншої жінки.
Після таких слів більшість дружин кидалася на чоловіків із сковорідкою або влаштовувала бурхливу сцену. Але Марічка до цієї більшості не належала.
— Ну й нісенітниця, — сказала вона. — Ти мої черевики з ремонту приніс?
— Ні, — збентежився Коваль. — Якщо тобі це так важливо — зараз же поїду в майстерню та заберу!
— Ох-хо… — пробурчала Марічка. — Такий ти й є, Ковалю. Пошли дурня за черевиками — а він старі й принесе.
Коваль образився. Йому почало здаватися, що розмова про розірвання шлюбу йде якось не так. Бракує емоцій, пристрастей, гнівних докорів! Хоча чого ще чекати від дерев’яної дружини на прізвисько Марічка Крига?
— Мені здається, Марічко, ти мене не чуєш! — сказав він. — Я офіційно заявляю, що йду до іншої жінки, покидаю тебе, а ти про якісь черевики!
— Правильно, — відповіла Марічка. — На відміну від мене, ти можеш піти куди завгодно. Твої-то черевики не в ремонті. Чого б не ходити?
Вони прожили разом довго, але Коваль досі не міг зрозуміти, коли його дружина жартує, а коли говорить серйозно. Колись вона й привабив його саме своєю врівноваженістю, миролюбністю та небагатослівністю. А ще — господарськими вміннями та гарними формами.
Марічка була надійною, вірною та холоднокровною, як тридцятитонний корабельний якір. Але тепер Коваль кохав іншу. Кохав палко, гріховно та солодко! Тож треба було розставити всі крапки над «і» та згортати вудки в нове життя.
— І ось, Марічко, — промовив він із ноткою урочистості, скорботи та жалю. — Я за все тобі вдячний, але йду, бо кохаю іншу. А тебе — ні.
— Та годі тобі, — сказала Марічка. — Не кохає він мене, півторашка захрясла! Моя мама, наприклад, кохала сусіда. А тато кохав доміно й горілку. І що? Дивись, яка чудова в результаті вийшла я.
Коваль знав, що сперечатися з Марічкою дуже складно. Кожне її слово — як гиря. Весь його початковий пішов кудись геть, скандалити вже не хотілося.
— Марісенько, ти справді чудова, — кисло сказав він. — Але я кохаю іншу. Кохую палко, гріховно та солодко. І збираюся до неї піти, розумієш?
— Іншу — то кого? — спитала дружина. — Оленку Шипшину, чи що?
Коваль відступив. Рік тому в нього й справді був таємний роман із Шипшиною, але він і гадки не мав, що Марічка її знає!
— А звідки ти про неї?.. — почав він і замовк. — Та ні, неважливо. Ні, Марічко, мова не про Шипшину.
Марічка позіхнула.
— Тоді, може, Тетяна Гуменюк? До неї збірався?
У Коваля похололо в спині. Гуменюк теж була його коханкою, але то в минулому. А якщо Марічка знала — чого мовчала? А, ну так, вона ж кремінь, слова не доб’єшся.
— Не вгадала, — відповів він. — Не Гуменюк і не Шипшина. Це зовсім інша, чарівна жінка, вершина моєї мрії. Я не можу без неї жити і йду до неї. І не відмовляй!
— Значить, швидше за все, Настя, — сказала дружина. — Ех, Ковалю-Ковалю… органіка тобі попала. Тобі ж — таємниця Полішинеля. Вершина твоєї мрії — Настя Василівна Лебединець. Тридцять п’ять років, одна дитина, два аборти… Так?
Коваль схопився за голову. Постріл був у саме яблучко! Він крутив роман саме з Настею Лебединець.
— Але як? — ледве вимовив він. — Хто нас видав? Ти за мною стежила, чи що?
— Елементарно, Ковалю, — сказала Марічка. — Батьку мій, я гінеколог із стажем. І я переглянула всіх жінок у цьому бісівському місті, поки ти — лише малу частину. Мені досить поглянути туди, де треба, щоб зрозуміти, що ти там був, дурнику!
Коваль зібрався.
— ДопустиКоваль глянув у вікно, де вже сідав вечірній сніг, і раптом усвідомив, що його палке кохання до Насті Лебединець – це лише черговий каприз, а Марічка, яка тримала його життя в гармонії, залишилася його єдиною справжньою гаванню.
