— Геть від мене! Не обіцяв я на тобі женитися! Та й хіба я знаю, чий це дитина? Може, й не моя зовсім? Тож гуляй собі, а я піду! — так казав військовий Іван розгубленій Олені. Вона стояла, не вірячи ні вухам, ні очам. Невже це той самий Іванко, що колись признавався їй у коханні й носив на руках? Той, що кликав її Олесенькою й обіцяв золоті гори? Тепер перед нею стояв збентежений, а через те й сердитий, чужій чоловік…
Поплакала Олесенька тиждень, махнула рукою на Іванка назавжди. Але через свій вік — тридцять п’ять уже було — та невдалу вроду, а отже й малі шанси знайти щастя, вирішила народжувати…
Народила Оля вчасно голоситу дівчинку. Назвала Катрею. Дівчинка росла тихою, безпроблемною, не завдавала матері клопоту. Наче знала: хоч кричи, хоч ні — нічого не домогтися… Оля ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові не було: годувала, вдягала, іграшки купувала. Але зайвий раз обняти, приголубити, погуляти — ні. Такого не було. Маленька Катруся часто простягала рученята до мами, а та відштовхувала її. То справи, то втома, то голова болить… Інстинкт, мабуть, так і не прокинувся…
Коли Катрусі виповнилося сім років, сталося неймовірне — Оля познайомилася з чоловіком. Та ще й до себе в хату привела! Все село тільки й говорило про це: «Олька — баба легковажна! Чоловік несерйозний, не місцевий, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай…» Оля працювала в сільпо, а він підрядився розвантажувати машини з товаром. Так і почався їхній роман. А незабаром Оля запросила нового нареченого жити до себе.
Сусіди засуджували — привела в дім невідомо кого! «Про доньку б подбала!» — шепотіли за спиною. А чоловік був мовчкотливий, слова з нього не витягне. Мабуть, щось приховує… Та Оля нікого не слухала. Наче розуміла, що це останній шанс знайти жіноче щастя…
Та невдовзі думки сусідів про цього на перший погляд неговіркого чоловіка змінилися. Дім Олі, занедбаний без чоловічих рук, потребував ремонту. Тарас — так звали чоловіка — спершу підлатав ґанок, потім покрив дах, підняв завалиний паркан. Щодня він щось лагодив, і хата на очах перетворювалася. Побачивши, що в чоловіка руки золоті, люди почали звертатися по допомогу. А він казав:
— Якщо ти старий чи зовсім бідний — допоможу безплатно. А як ні — плати грошима чи продуктами.
З одних брав гроші, з інших — консервами, м’ясом, яйцями, молоком. У Олі був город, але худоби не було — як же без чоловіка? Тому раніше Катруся рідко куштувала сметану чи молоко. А тепер у холодильнику з’явилися і вершки, і свіже молоко, і масло.
Словом, у Тараса руки були золоті. Як то кажуть — і швець, і жнець, і на дуді гравець. А Олеся, яка ніколи красунею не була, засяяла з ним — ніби пом’якшала, стала добрішою. Навіть до Катрусі почала ставитися ласкавіше. Усміхалася — а в неї, виявляється, були ямочки на щічках!
А Катруся росла собі, вже ходила до школи. Одного разу сиділа на ґанку, спостерігала, як дядько Тарас працює — у нього все спорилося. Потім пішла до подруги в сусідню хату, а повернулася тільки ввечері. Відчинивши калітку, дівчинка остопіла… Посередині подвір’я стояли… гойдалки! Вони ледве ворушилися від вітерця, але так і вабили до себе, ніби кликали…
— Це мені?! Дядьку Тарасе! Це ви зробили? Гойдалки?! — не вірила очам Катруся.
— Тобі, Катрусю, звісно тобі! Приймай роботу! — радісно усміхнувся зазвичай негу́ркий дядько Тарас.
Катруся сіла на сидіння й розгойдувалася сильно вперед-назад, вітер свистів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на цілому світі…
Оля рано йшла на роботу, тому й кухню взяв на себе дядько Тарас. Він готував сніданок, обід. А які він пеков пироги! І запіканки! Саме він навчив Катрусю смачно готувати й накривати на стіл. Виявилося, що в цьому мовчазному чоловікові було стільки талантів…
Коли настала зима й дні стали короткими, дядько Тарас провожав Катрусю до школи й зустрічав. Ніс її портфель і розповідав іст— А потім він пішов у вічність, як колись підуть усі ми, але залишився в її серці назавжди не як дядько Тарас, не як вітчим, а як справжній батько.
