**НЕ ЗМОГЛА ПОЛЮБИТИ**
«Дівчатка, зізнавайтеся, хто з вас Яринка?» – дівчина дивилася на нас із подругою із хитриною усмішкою.
«Я Яринка. А що?» – здивовано відповіла я.
«Тримай листа, Яринко. Від Василя», – незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
«Від Василя? А де ж він сам?» – здивувалася я.
«Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Яринко, як манни небесної. Очі видивив. А цього листа дав мені почитати, щоб помилки перевірила. Не хотів соромитися перед тобою. Ну, мені пора. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю», – дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й побігла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули радували, і душа жадала пригод.
Ми з Настею сіли на зручну лавочку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
«Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте познайомимось?» – один простягнув мені руку. «Василь».
Я у відповідь:
«Яринка. А це моя подруга Настя. А як могочалного друга звуть?»
«Олег», – тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам старомодними і занадто серйозними. Василь діловито зауважив:
«Дівчата, навіщо ви в такі короткі спідниці вбралися? А в Насті дуже відкрите декольте».
«Гм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, раптом, розбіжаться», – сміялися ми з Настею.
«Та й не вийде не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ще й палите?» – допитувався добропорядний Василь.
«Звісно, палимо. Але не в затяжку», – жартували ми.
І лише тоді ми з Настею помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Василь ледве пересувався, Олег помітно кульгав.
«Ви тут лікуєтеся?» – припустила я.
«Так. Я в мотоцикл врізався. А Олег невдало зі скелі в воду стрибнув», – швидко відповів Василь. «Нас скоро випишуть».
Ми з Настею, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Василь і Олег – інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми з Настею стали для них краплиною свободи.
Вони навчалися, жили в закритій установі, куди чужим ходу не було. Кожен із цих хлопців мав свою вигадану історію – нібито аварія, падіння, бійка…
Василь і Олег виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Настею почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося розважити хлопців, а по-друге – у них було чому повчитися.
Наші зустрічі стали звичкою.
Василь почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, а Олег кожного разу ніс оригамі, зроблене власноруч, і соромливо передавав Насті.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Василь – біля мене, Олег відвертався до Насті спиною й цілковито занурювався в розмову з нею. Подруга червоніла, але по її очах було видно – їй приємно.
Проминуло тепле, ніжне літо. Настала дощова осінь. Закінчилися канікули, попереду був випускний клас. І ми з Настею зовсім забули про випадкових знайомих – Василя й Олега.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду – довгоочікувані літо й надії.
Ми з Настею знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, коли повільно підійдуть Василь із квітами та Олег із оригамі. На жаль, ми намарно прочекали дві години.
Раптом із дверей інтернату вискочила дівчина й підбігла до нас. Вона й передала мені листа від Василя. Я негайно розкрила конверт:
*«Кохана Яринко! Ти – мій пахучий цвіт! Недосяжна зірко моя! Мабуть, ти не зрозуміла, що закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене подихом, життям. Півроку я марно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як прикро! Долі у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені погано без тебе! Хоча б раз ще побачити! Хочу вдихнути, а нема чим…*
*Мені й Олегу виповнилося вісімнадцять. Нас восени переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, переболію тобою й видужаю.*
*Прощай, найдорожча!»*
Підпис – «назавжди твій Василь».
У конверті лежав засушений цвіт.
Мені стало жахливо соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. В голові промайнули слова: *«ми відповідаємо за тих, кого приручили»*.
Я й не підозрювала, які почуття горіли в душі Василя. Але я не могла відповісти йому взаємністю. Жодних піднесених емоцій до нього не відчувала. Лише дружній інтерес, цікавість до розумного співрозмовника – не більше.
…З того дня минуло багато років. Лист пожовк, квіІ тепер, коли життєві шляхи давно розійшлися, я часто думаю про те, що іноді саме мить, яку ми не помічаємо, стає для когось цілим світом.
