Соломійко, запізнимося!
Тату, ще хвилиночку! Соломія стрибала на одній нозі, натягуючи синьо-жовтий шкарпетку.
Шкарпетки були веселими, з різними візерунками одна із соняшниками, інша із маками. Вишивала їх тітка Соломії, Олеся, й подарувала до іменин разом із кросівками. Кросівки теж були різними одна під голубий, інша жовтий кольори. Казала, що так зараз в Києві модно.
Олесю Соломія слухала. Тітка справжня модниця, але казала, що якщо природа обділила зовнішністю, то треба брати іншим розумом, гумором, вмінням вигадати своє.
Щодо зовнішності Соломія з тіткою не погоджувалась. Ну й що, що не модель? Висока та худенька, темноволоса і з карими очима Олеся світитсь яскравіше за всіх навколо, від чого Соломія тільки сміялась, коли вони ходили поруч вулицями Львова.
Не помічають тебе, ага! Дивись, навіть трамвай зупинивсь, щоб подивитися!
Хто?! Олеся смішно крутила головою.
В такі моменти Соломія просто розсипалась сміхом тітка, хоч і старша, лишається ніби дитиною. Поруч з Олесею вона почувала себе дорослою і трохи захисницею.
Він мені сказав, що я йому подобаюсь! Соломійко, завмираю, не знаю, що робити!
А він тобі?
Дуже! Але я його боюсь!
Чому?
Гарний аж страшно. Всі дівчата з нашого відділу за ним бігають. А в мені щось побачив! Дурня якась
Олесю, ти не дурня! Красива і розумна жінка! Чому ти не можеш йому сподобатись?
То вже риторика. Як Соломія не намагалась прорвати броню Олесиної невпевненості нічого не виходило. Від злості хотілось кричати, але й вона могла тільки обійняти тітку та заспокоїти.
Доню, важко змінити те, що вкладалось роками, зітхав Сергій, батько Соломії, втішаючи доньку.
Ким вкладалось, тату? Чому треба з гарної дівчини робити невпевнену?
Я ні а от вчителі попались А в Олесі? Ти ж знаєш, що про бабусю кажу.
Тільки не кажеш прямо…
Ну що ж, доню? Моя мама виховувала дітей одна. А потім був вітчим Петро. Я Петра як рідного шанував, він навчив мене мужності і терпіння. Він казав: Чоловіків повинні чоловіки виховувати.
То чому ж Олесю не заступав?
Дівчинку виховувала бабуся так, як вважала за потрібне. Не суди строго там свої причини були.
Я дивлюсь на Олесю і в мене душа болить… Вона ж всього боїться навіть людей. Чому?
Бабуся постійно боялась за неї ще з лікарні, коли Олесю виношувала, стільки тривоги Я памятаю, Петро їй бульйон варив, за печінкою їздив на базар… Я тоді й зрозумів, як він її любить. Отак чоловік повинен поводитися.
Я памятаю тільки деревяну конячку-качалку, що він для мене зробив.
Ото на горищі. Онуки підростуть дістану.
Тату!
Ну а що? Колись же зробиш мене дідом?
Скоро не планую!
Ну й добре!
Сергій удавано відбивався від доньчиної молодості, полегшено зітхаючи. Проблем завжди вистачало. Олеся малечею називала їх дім паперовим.
Чому ж, Олесю, паперовий?
Сергій, тоді школяр-старшокласник, худий та соромязливий, знаходив час потеревенити з малою сестрою.
Бо він як цей твій тюльпанчик із паперу, крутила в руках паперову квітку. Красива, а всередині порожня.
Поклала на долоню, ляснула тюльпанчик зімявся.
Порожній, бачиш? Ану, зроби ще!
Замість чергового, Олеся набила пластилін усередину тюльпана.
Отак! Тепер не зімнеш. Він паперовий, але міцний. А нашому дому пластиліну бракує…
Сергія вразила така глибина думки та і паперові квіти він складав у сусідки за партою Марічки. Та постійно щось майструвала руками, й вчителі не сварили вона ж відмінниця.
Олесю тямили паперові тваринки це розважало її. Сергій навіть брав дозвіл у матері, щоб запросити Марічку погуляти з Олесею у Стрийському парку. Додому вести не наважувався.
Леся Петрівна, їхня мама, була дуже сувора. Сергій її любив, пояснюючи це тривогою за дітей:
Сергію! Думай про майбутнє! Я тебе народила, виховала, далі сам. На Петра не спирайся, він тобі не батько.
З такою постановкою Сергій не сперечався, але знав раптом що, вітчим підтримає. Та й Петра давно вже рідним татом вважав.
Матір була занадто тривожною:
А раптом Олесю хтось скривдить!
Вона не довіряла нікому ні подругам дочки, ні вчителям. Усе тільки робоче. Обійматися не варто, всі чужі можуть завдати болю.
Чому Леся Петрівна так все контролювала Сергій зрозумів пізніше. Вона носила Олесю важко, змінила роботу, права отримала лише б усе встигати. Сергій до того часу вже мав своє життя були навчання й кохана Марічка, та й незабаром у них народилась донька Соломія.
Для Леся Петрівни той факт був шоком онуків не чекала так рано.
Сергію! Так необачно у тебе ж ще диплом попереду! тримала себе за плечі, нервово здригалася.
Мамо, я вже дорослий. Марічка чекає дитину, й це моя відповідальність.
А не можна було захиститись?! Ще не пізно ж
Не пускай цих слів, мамо Казано досить. Просто прийми це і подумай.
Після тієї розмови Сергій зайшов у кімнату Петра.
Вітчим вже важко хворів. Тримав пасинка за руку, стискаючи трохи занадто міцно, передав ключі від квартири.
Документи оформимо. За сестру з матірю не переживай їм хата в селі залишиться. Там зараз земля дорожчає. Ви ж учините правильно у дитини має бути власний дім, надійний. Розумієш?
Розумію, тату. Дякую…
Петро так і не побачив Соломії вона народилася через тиждень після його смерті.
Сергій взяв на себе справи родини сам і Олеся трохи розправила плечі. Вона знала, що Сергій зберігає на полиці маленький паперовий тюльпан з пластиліном усередині.
Навіщо?
Він не дає мені стати порожнім. Нагадує, що маю наповнювати життя своє і ваше.
Це важко, Сергію. Мама тебе все одно не чує.
Але хоча б спробую.
Олеся переводила розмову, не бажаючи суперечок із матірю.
Леся Петрівна після смерті Петра закрилася в собі. Олеся не розуміла, що робити, а Сергій все це уже бачив на собі ще у дитинстві, коли після розлучення матері стала істеричною, жила між докорами й обіймами. Та Сергієві було легше він змалечку броненосець:
Ти, сину, мов скеля! Я плачу а ти ні сльозинки! Не жаль тобі мами?! нарікала, а потім лагідно притискала до себе.
Він все це добре памятав і намагався захистити Олесю від подібного вже не під одним дахом.
А Марічка, дружина, була тендітна й добра, як ті її паперові вироби. Але доля видалась короткою через пять років після народження Соломії Марічка не прокинулась одного ранку.
Сергій, збираючись на роботу, навіть не зрозумів одразу тільки коли заглянув у спальню, все стало на свої місця. І світ зупинився, і не лишилось нічого лише Соломія.
Він довго просидів в дитячій, міцно стискаючи в руці маленького плюшевого котика, якого так любила його донька. А Соломія тоді ночувала у бабусі її Сергій забрав до матері відразу. І лише побачивши, як дочка, пробравшись у спальню, говорить із маминим фото, зрозумів вона все знає.
Хто тобі сказав?
Бабуся. Вона сказала, що тебе треба жаліти і про маму тепер не говорять.
Сергій так обіймав дитину, що аж вона пискнула, але вибачився. Він обіцяв собі більше не залишати Соломію на самоті зі своїм горем.
Та злість його тільки зростала, коли наступної ночі просто до нього подзвонила Олеся мокра з львівського дощу, покликала за підтримкою.
Олесю! Що сталося?
Мені боляче… запнулась і впала в обійми брата.
Швидка приїхала за півгодини. Олеся спала в дитячій на матраці, так і не сказавши, що трапилось.
Вранці Сергій угледів синці на її руках.
Що це?
Сергію, не хочу про це.
Олеся, мені треба знати, щоб допомогти тобі.
Вона мовчки кивнула і Сергій зрозумів, що справа в мамі.
Не віддавай мене їй. Не зараз Мені страшно
Сергій швидко прийняв рішення. Він не влаштовував скандалу, а тихо втішав сестру.
Розкажи мені. Разом вирішимо.
Після короткої паузи Олеся сіла прямо, втерла сльози й сказала:
Мама дізналася, що я бачуся з Богданом Памятаєш його?
Той кулеметник із університету? Сергій примружився. Їж! Ось бутерброд.
Та ти Сам ти кулеметник! Олеся всміхнулась крізь сльози. Ми просто гуляли вдень у парку. Мама кричала, трясла мене, казала страшні речі Я все життя її слухалась…
Сергій не витримав взяв її на руки, як маленьку, пригорнув:
Не плач! Тебе більше ніхто не скривдить! Я не дозволю! Навіть мама. Я татові обіцяв. Можна я порушу слово?
Олеся заперечно похитала головою.
От і добре.
Сергій тихо виїхав до матері.
Розмова була важкою Леся Петрівна вимагала повернути Олесю додому, якась старенька втомлена виринала в її очах замість колишньої залізної левиці.
Мамо, Олеся поки житиме зі мною. І не про екзамени зараз. Задумайся: ми з Олесею більше не маленькі. Ти хочеш залишитись одна? Якщо так і далі так і буде…
Він ще памятає, як зупинився на сходах, удруге перерахував всі щаблі дивно, скільки років бігав і не знав точної кількості. І враз усе побачив ясно потрібно змінювати підхід.
Через кілька днів Леся Петрівна зявилась у сина почала вчитися просити пробачення. Примирення з Олесею далось не одразу пять років їхні стосунки нагадували розхитані гойдалки.
Та згодом Олеся отримала диплом ветеринара й влаштувалась у нову клініку біля Кульпарківки. Соломія сміялась з того, як у тата “серце випадає”, якщо тітка приводить додому чергового пацієнта.
Олесю! Це ж хомяк, а не собака!
А ти подивись, який милий! Він же як сонце теплий! Погладь!
Соломія жартувала, що теж стане ветеринаркою.
Ще чого! Сергій закочував очі.
Життя текло робота, дім, рідкі зустрічі з мамою.
Та одного разу несподіванка.
Хочу познайомити вас із хлопцем, Олеся несміливо опускала очі, тільки не смійтесь, добре?
Олесю, вже пора радіти! племінниця обіймає тітку.
Кросівок, що вчора геть обгриз морський свин, знайшовся під диваном у батька. Соломія натягла взуття й вилетіла в коридор.
Я готова!
Нарешті! Сергій скептично глянув на доньку, Можемо тепер не поспішати.
На лавці в парку вони побачили пару.
Тату, тату, це він? Той найліпший ветеринар? Кудрястий?
Шепіт Соломії почув і Богдан новий коханий Олесі, і перевів жарти на себе.
Богдан.
Сергій.
Соломія.
Кудряш! Богдан зареготав.
Олесю, не хмурься! Посміхнись! Я так хочу, щоб ти завжди усміхалася. Ого, які кроси! Мені б такі
Соломія раптом помітила: очі тітки стали ласкавими, ніби срібло замість сталі, й мимо не змогла не сплеснути в долоні.
Ну що? У нас у родині всі, як зірки звикай!
Тепер я точно частина сімї, посміхається Богдан.
Сімї, Богдане, каже Сергій, обіймає доньку й про себе думає: найважливіший дім не з паперу, а той, що ти наповнюєш серцем.
Дивлячись на своїх дівчат, я зрозумів: сімя це не про однаковість чи стандарти. Це про те, що одне серце зігріває інше, роблячи навіть паперовий дім надійною фортецею.
