З Федором ми прожили разом 20 років. Усе було – і радість, і сльози. Але жодного дня не шкодувала, що провела його з ним.
Завжди намагалася бути гарною дружиною, у всьому йому поступалася, не суперечила. Як інакше? Жінка має бути мудрою, а то й мужика втратиш – бач, скільки самотніх розлучених навколо нього крутиться. Двічі пробачила зради. А одного разу Федько взагалі хотів кинути сім’ю. Та я одразу сказала – без нього не виживу. Перелякався, лишився.
Чоловік мій пив, та хто ж не пив? Зате працював, хоч і трохи, але гроші в будинок носив. Нам вистачало. Я й сама на дво роботах крутилася. Отак і жили.
Коли народилася донька, і я в декреті сиділа, не могла працювати, чоловік став злий. Докоряв кожним шматком, казав економити. А потім усе налагодилося – я знову вийшла на роботу, могла купувати доньці й собі усе сама.
Одного разу він прийшов п’яний, зранку. Я спитала – де був? А він як закричить, як замахається на мене! Я змовчала – жінка ж мусить розуміти, що чоловік має право іноді відпочити від родини.
А потім він уже не просто замахувався. Я ходила в темних окулярах, щоб не видно було синців, а всім казала – вдарилася об дверці шафи.
А потім це повторилося. І ще. І сталося звичним ділом. Лікарі, що лагодили мій зламаний ніс та ребра, казали писати заяву у поліцію. Але ж я не могла! Адже Федько – мій рідний, коханий.
Та й якби я написала, він би образився й пішов.
А у нас дитина, якій потрібен батько.
Хоча, правду кажучи, на доньку він мало звертав уваги. Хотів хлопчика. А друга дитина не вдавалася, хоча я й мріяла.
Коли донька підросла, почала просити розлучитися. Так, знаю, рідкісний випадок – діти ж зазвичай люблять будь-яких батьків. Але Маринка (донька) боялася батька – їй теж діставалося. Федір був для нас авторитетом, ми його слухалися, але не завжди вдавалося уникнути покарання.
Минали роки, мені вже було за сорок. Маринка жила окремо зі своїм хлопцем.
Чоловік став спокійніший, майже не розмовляв зі мною, наче й не помічав. Я звикла до такого ставлення, любила його мовчки, на інших чоловіків навіть не дивилася. Усе для нього робила – аби був задоволений.
Одного разу він прийшов із роботи раніше, якийсь похмурий, задуманий. Ходив по хаті, ніби хотів щось сказати, але вагався.
— Федоре, щось трапилося? – я перша заговорила.
Він помовчав.
— Так, усе мене набридло. Я йду!
Земля під ногами захиталася. Я вхопилася за спинку стільця.
— Як то йдеш? Куди? А я? А наша родина?
— Яка ще родина? – заревів він. – Ти на себе подивись! Я все життя тебе терпів, мучився. Хочу нарешті пожити для себе – і з жінкою, яка мене варта!
— В тебе є інша? – сльози полилися самі.
— А ти як думала? Звісно. На тебе без сліз не глянеш – стара, як хата. А я – чоловік гарний. У мене повно шанувальниць. А тебе бачити більше не хочу, набридла зі своєю любов’ю.
Федір схопив сумку й вийшов, хлопнувши дверима.
— Речі завтра заберу!
Отак закінчилися наші 20 років разом.
Пізніше я дізналася – останні три роки він мав коханку. І саме до неї пішов.
Сьогодні мені виповнилося 45. Від розлуки минуло 5 років, але я досі не оговталася.
Колишній у розподілі майна забрав усе, що можна – крім хати, вона дісталася мені від мами. Все це було, як у тумані – не вірилося, що відбувається насправді.
Як так могло статися?
Адже я все для нього робила!
Тепер, через стільки років, я усвідомила. Не можна жити чужим життям, а не своїм. Не можна пробачати образи, якщо людина не кається. Не можна ставити себе нижче за партнера та завжди йому догоджати. Не можна терпіти приниження й насилля. А я ж ще й доньку поставила на другий план! Тепер вона майже не спілкується – образливіВона подивилася у вікно на перші весняні квіти, усміхнулася й уперше за останні роки відчула, що життя тільки починається.
