**Ціна зради. Як коханка забрала чоловіка з сім’ї**
Оксана сиділа на кухні, м’яко перемішуючи ложкою чай у глиняній чашці. За вікном коливалися гілки яблуні, лунав дитячий сміх — її молодший син Данилко ганявся по подвір’ю з сусідським хлопчиком Богданом та його кошеням. Все здавалось таким звичним, таким спокійним. Майже ідеальна ілюзія щасливого родинного життя. Вона й подумати не могла, що всього за кілька днів її світ розвалиться на дрібні шматочки, які потім доведеться збирати зухвалою силою волі.
Телефон задзвонив у найнесподіваніший момент. Це був не Віталій — чоловік дзвонив рідко, зазвичай стисло повідомляючи щось на кшталт: «Запізнюсь», або «Купи щось на вечерю». Номер був невідомий, якийсь безликий і холодний у своїй анонімності.
— Ало? — промовила Оксана, притуливши трубку до вуха.
Голос жінки з того боку звучав дивно впевнено.
— Оксанo? Вітаю. Мене звуть Аліна. Ми з вами не знайомі… поки.
Оксана ледь помітно зморщила брови. У голосі незнайомки відчувалася легка глузливість. Чужі жінки їй просто так не дзвонили.
— Так… Слухаю вас?
— Я дзвоню, щоб ви знали. Ваш чоловік… як би м’яко сказати… не завжди з вами чесний. Ми з Віталієм разом уже більше п’яти років.
Чи зреагувала Оксана? Ні. Її обличчя залишилося нерухомим, наче слова стосувалися когось іншого. Наче перед нею розгортався якийсь фільм — картинка є, але реальність десь там, за екраном. Тим часом Аліна спокійно продовжувала:
— Я довго мовчала, бо, чесно кажучи, мені вас було шкода. Але це вже досягло абсурду. Він давно вас не кохає. Він лишається з вами зі звички, з жалю.
Жаль. Це слово пройшлося гострою голкою по її пам’яті, по найвразливішому місцю — коли вона вже починала помічати, що їхні погляди більше не зустрічаються, а слова в спальні стали схожі на розмову з далеким родичем, а не з чоловіком.
— Добре. Що ви хочете? — спитала вона несподівано твердо.
Аліна усміхнулася.
— Давайте зустрінемося. Тоді всьо дізнаєтесь. По телефону багато не розкажеш.
Через два дні вони справді побачились. Оксана зайшла у кав’ярню на околиці міста — заклад був задушливо темним, ідеальним для подібних розмов. Аліна вже чекала за куточковим столиком. Молода, доглянута, з легкою зачіскою та нарочитою впевненістю.
— Дякую, що прийшли. Не кожна дружина змогла б, знаєте.
Оксана сіла навпроти, схопивши руками край столу, щоб не помітили, як тремтять пальці.
— Хто ви для нього?
Аліна лише підняла біву, ненадовго задумавшись, але потім почала говорити.
Слова лилися, як отрута, розриваючи всередині Оксану. Аліна без тіні сорому розповідала, як познайомилася з Віталієм, як вони їздили разом у Карпати, як він дарував їй подарунки. “Навіть кільце… правда, не на той палець”, — додала вона із загадковою посмішкою. Вона стверджувала, що почуття Віталія до Оксани згасли роки тому, що він лишався в сім’ї тільки через дітей і трохи з жалю.
Кожне її слово було ніби листівкою з написом: «Я перемогла». Оксана ледве чула, як билося її серце. Вона сиділа, стискаючи кулаки, але слухала до кінця.
Коли вона повернулася додому, Віталій вже був там. Все здавалося як завжди — його піджаАле тепер його присутність була лише марною спробою повернути те, що він сам бездумно знищив, і Оксана зрозуміла, що справжнє щастя — це коли в твоєму домі більше немає місця для брехні.
