**Букет**
Маріана лежала, закривши очі. На сусідньому ліжку сиділа Соломія, схрестивши ноги, і голосно читала підручник. Раптом телефон Маріани заспівав популярною мелодією. Соломія закрила книжку й докірливо подивилася на подругу.
Дівчина неохоче відповіла. За мить вона вже сиділа, потім кинула телефон, підскочила й почала метушитися по тісній кімнаті, запихаючи в спортивну сумку речі з шафи.
— Ти куди? Що трапилося? — занепокоїлася Соломія.
— Сусідка подзвонила, маму забрали до лікарні, серцевий напад. — Маріана застебнула блискавку на сумці й підійшла до дверей, де на вішалці висіли куртки, а внизу стояли черевики.
— Завтра ж іспит! У лікарні про неї подбають. Здаси й тоді поїдеш, — сказала Соломія, встаючи й спостерігаючи, як Маріана натягує чоботи.
— Послухай, Соломійко, поясни все у деканаті, я приїду й уладжу. Здам сесію на канікулах. Усе, автобус через сорок хвилин! — Маріана вже застібала куртку.
— Подзвони, як там мама, — попросила Соломія, але Маріана вже вискочила на коридор. За дверима лунали кроки, що віддалялися.
Соломія знизала плечима й повернулася в кімнату. Побачивши на ліжку зарядку від телефону, схопила її й босоніж кинулася наздоганяти подругу.
— Маріано! Почекай! — кричала вона, збігаючи сходами.
Двері внизу гупнули. Соломія перестрибнула через три сходинки, вибігла на вулицю й ледь не впала на ожеледицю біля входу.
— Маріано!
Дівчина обернулася, побачила в руках у Соломії кабель і повернулася.
— Дякую. — І знову побігла.
— Козаченко, що це у вас за маскарад? Одна двері ледве не зламала, друга боса на морозі! П’яні, чи що? — з-за столу підвелася чергова, Марфа Іванівна.
— Пробачте, Марфо Іванівно, ми не п’ємо, — відповіла Соломія, переступаючи з ноги на ногу. Піщаний кристалики впивалися в босі ступні.
— У Маріани маму до лікарні забрали. Холодно, я піду? — І, не чекаючи відповіді, побігла назад на поверх.
— Ой, Господи! — Марфа Іванівна важко зітхнула й перехрестилася. — Спаси та збережи!
Соломія повернулася в кімнату, струсила пісок із ніг, прибрала розкидані речі, вдягла тапочки й пішла у кухню за чайником. Завтра іспит — треба зігрітися гарячим чаєм і знову взятися за книжки.
Уже зовсім стемніло, коли в двері постукали.
— Хто там? — гукнула Соломія, але відповіді не почула.
Вона відкрила двері й побачила перед собою Олега, який тримав у руках невеликий букет.
— Заходь. — Соломія впустила його в кімнату й тільки тоді сказала, що Маріана поїхала додому.
— У неї ж іспит, — здивувався хлопець.
— Я поясню в деканаті, що в неї сімейні обставини, вона перескладе на канікулах. — Соломія не відводила очей від квітів.
— Це тобі. — Олег подав їй букет.
— Дякую. Чаю хочеш? — Вона взяла з підвіконня вазу й вийшла за водою.
Коли Соломія повернулася, Олег сидів на ліжку Маріани й гладив рукою ковдру, ніби хотів доторкнутися до самої дівчини.
— Гарний букет… А що за квіти?
— Духмяний горошок, — відповів Олег. — Мені вже йти.
— Ви ж із Маріаною кудись планували сходити? — поспішно запитала Соломія.
— Так. Достав квитки на концерт.
— Правда? Тоді візьмеш мене? Щоб квитки не пропали.
Олег завагався.
— У тебе ж іспит.
— І що? — Соломія махнула рукою. — Весь день вчу, треба й відпочити.
«Маріани немає, квитки пропадуть. Вони ще тільки почали зустрічатися — це ж не зрада?»
— Підемо, — погодився він.
— Ура! — Соломія підскочила від радощів. — Зачекай у коридорі, я переодягнусь!
Олег вийшов, а через п’ять хвилин двері відчинилися. Дівчина встигла підфарбуватися й прибрати волосся.
— Пішли, щоб не запізнитися!
На концерті Соломія танцювала, підспівувала й час від часно поглядала на Олега. Він теж розкріпився й веселився.
По дородзі додому вони обговорювали виступ.
— Мені сподобалася ось ця пісня! — Соломія наспівувала мелодію.
— Так! І ще ота… — Олег теж приспівував.
Перед гуртожитком Соломія спробувала відчинити двері.
— Сьогодні Марфа чергує. Не відкриє. Що робити?
— Пішли. — Олег узяв її під руку й повів вздовж будівлі.
За кутом вони побачили, як дві дівчини лізуть у вікно.
— Швидше, поки не замкнули!
Він підсадив Соломію, і хтось із кімнати втягнув її на підвіконня. Але раптом почувся свисток.
— Швидше! — прошепотіла Соломія.
Олег перестрибнув у вікно, а дівчина зачинила його й задернула штори.
— Дякую, ми пішли, — Олег узяв Соломію за руку, і вони вибігли на сходи.
У кімнаті вони розсміялися.
— Схоже, тихо, мені вже час, — сказав Олег.
Вони стояли в темряві.
— ЗалишисьВони стояли в темряві, і Олег, відчуваючи, як Соломія притулюється до нього, зрозумів, що в цю мить минуле вже не має значення — тільки те, що вони роблять зараз.