— Ти хочеш сказати, що цей пес для тебе важливіший за дітей? — зірвалося в Олени, коли вона витирала вже п’яту калюжу за день з кухонної плитки.
Килим у кухні зник ще місяць тому. Коли стало зрозуміло, що жодні засоби не можуть перебороти вперту звичку пса залишати сліди скрізь, Олена просто згорнула килим і винесла до смітника.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку з кукурузою, пересипав її в миску, а потім просто кинув і банку, і брудну миску у раковину. На столі — крихти, чашка зі слідами кави й відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон і шматки розірваного плюшевого дракона.
І прибирати за всім цим, звичайно, доведеться Олені.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Андрій, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Олена випросталася. У її погляді відбивалося роздратування, яке копилося вже кілька тижнів. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя сім’я, вже задихаємося від його міток і смороду!
Олена сердито штовхнула синтепон і пішла у спальню, обходячи винуватця «свята». Пес Бурко, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Наче й не відчував провини.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Андрій повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Іван від’їжджає. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти пса з собою — не варіант, купа клопоту. А я подумав… Буркові потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово.
Андрій у той момент усміхався так, наче врятував світ. А ось відчуття Олени були зовсім протилежними. Ніби чоловік усиновив когось, навіть не поставивши її у відомість.
— Добре… Допустимо, він буде жити з нами. Але хто його вигулюватиме, годувати, прибиратиме за ним? — жінка вже розуміла, до чого йде справа.
— Разом. Ми ж родина. Ну, тільки з вигулом проблема… Ти ж раніше повертаєшся з роботи. Візьмеш на себе?
Олена важко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що все піде не за планом, але виходу не було. Залишалося лише сподіватися, що інтуїція помиляється.
На жаль, побоювання підтвердилися…
Олена дуже старалася. Купила іграшки та миски на підставці, дивилася відео про дресирування ввечері. Бурко у відповідь демонстративно повертався до неї хвостом. У прямому й переносному сенсі. Його господарем був Андрій. Усіх інших пес сприймав як небажаних супутників до свого хазяїна.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери у коридорі, обгриз підлокітник крісла, розірвав усі подушки на кухонних стільцях. А скільки мін він залишив по всьому дому…
Якщо спочатку Андрій хоч іноді виводив Бурка на прогулянку, то незабаром усі обов’язки лягли на плечі Олени. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, поїла… А чоловік лише додавав проблем.
Ось і зараз він просто тихо увійшов, вимкнув світло й ліг спати спиною до неї. Напевно, прибрав калюжу. Вона навіть чула звук пилососа. Але Олена була готова побитися об заклад: на столі й у раковині все ще панує безлад.
І головне — завтра все повториться.
— Послухай, Андрію, — не витримала вона й повернулася до чоловіка. — З того часу, як ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не здригнувся. Удавав, що спить, хоча Олена точно знала: він все чує.
— Я виводжу його вранці, бо ти ще спиш. Виводжу в обід, замість свого законного відпочинку. Виводжу ввечері, бо повертаюся раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю все те, що мав би робити ти. А натомість отримую твоє бурчання й його гарчання. Ти як вважаєш, це нормально?
Андрій зітхнув. Заперечувати було нічого. Уся робота впала на Олену. Дітям, звичайно, спочатку було цікаво, але зараз вони лише іноді гладили Бурка між іншим.
— Ти перебільшуєш. Він не такий вже й важкий.
Олена стиснула губи, розуміючи, що наштовхнулася на чергову стіну. Але цього разу вона не збиралася відступати.
— Знаєш, мені це набридло, — сказала вона. — Вибирай. Або я, або пес.
Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, задумливо дивився в стелю. А потім підвівся й почав збирати речі.
Олена мовчки спостерігала, як він надягає куртку й бере повідок.
— Я не кидаю друзів. Ми поїдемо на дачу. Підождемо, поки ти заспокоїшся, — тихо пояснив Андрій уже біля дверей.
Вона не стала зупиняти. Лише провела поглядом його спину. Ту саму, яку колись гладила перед сном. Тепер це була чужа спина. І чужий пес.
Двері зачинилися з тихим клацанням. Спочатку Олена фыркнула. За всі двадцять років подружнього життя вона й подумати не могла, що поручВідтоді в її житті знову зайнялося сонце, але вже без чужих тіней.
