— Ти знову купив не той хліб. Я ж казала — без насіння, — Оля поклала буханець на стіл і навіть не глянула на Дмитра.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти сваришся? Нормальний хліб.
— У Максимка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.
Дмитро на мить заплющив очі й повільно видихнув. Він поставив сумку з продуктами подалі, біля вікна, і сам сів на табуретку. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Наталка. Вона прийшла з гостинцями й посмішкою. Тут, у домі сестри, її не покидало відчуття, що все повторюється. Завжди клопоти, але родинні, теплі. Її тягнуло до цього тепла.
— Привіт, родино. Ну, як тут у вас? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Та вже майже впоралися. Тепер лише уроки, вечеря, ванна. Ще й одяг на завтра погладити, — відповіла Оля, розкладаючи пакети. — З ранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Наталка, знімаючи куртку.
Дмитро лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Усе як завжди? — тихо запитала Наталка, дивлячись на сестру.
— У сенсі?
— Ну, ти знову сама. А Дмитро у кімнаті, тихіший води.
Оля махнула рукою, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по домі й дітям, він працює. Як у всіх.
— Я не про те. Він уже півтори години як вдома. Ти хоча б раз за цей час поговорила з ним?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю кожного вечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Усе акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Наталка.
Оля знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома сама залишала? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу вже про той безлад. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Наталка й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє з малими щось разом дивилася?
Оля соромливо відвела погляд. Відповідь була очевидна.
— Їм потрібні англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Дмитрові теж нічого не треба?
Оля кинула погляд у бік коридору, насупившись.
— Він дорослий. Не малий. Потерпить заради родини.
Наталка замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — синці, а волосся зібране у недбалий пучок. Її руки нагадували вічний двигун: відкрий, закрий, помішай, прибери.
— Ти його любиш? — раптом запитала Наталка.
— Ти з глузду з’їхала?! Звісно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. Відколи народився Мишко.
У кімнату зайшов Максимко. У піжамі, весь розчіхраний і насуплений, як горобець.
— Мам, у Мишка книжка порвалася. Він сказав, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Оля миттєво встала й пішла. Наталка залишилася сама на кухні, але ненадовго. Через кілька хвилин з’явився Дмитро. Ніби чекав, поки дружина піде, щоб налити собі води.
— Втомився? — м’яко запитала Наталка.
— Та нічого. Просто іноді здається, що якщо я зникну, вона й не помітить, — тихо поскаржився Дмитро.
— Вона помітить. Але, можливо, надто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я люблю їх. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Наталка не знала, що відповісти, а Дмитро не чекав відповіді. Він просто встав і пішов назад у спальню.
Оля так і не повернулася. Вона застрягла десь між зіпсованою книжкою, запиленими підвіконнями й неакуратно складеним одягом у шафі.
Наступного ранку почалося не з кави, а з суперечки біля шафи. Оля, як завжди, намагалася всіх якнайкраще вдягнути.
— Мишко, надінь ту куртку, з капюшоном.
— Мам, мені в ній спекотно. Ми ж в ТЦ їдемо, там тепло.
— А поки по вулиці пройдеш? Хто потім тобі соплі витиратиме?
Максимко, молодший, крутився біля дверей, натягуючи шкарпетки прямо на чоботи, щоб «менш ковзало». Оля гаркнула, він здригнувся, почав перевзуватися. Дмитро тим часом сидів у машині. Він кілька разів пропонував допомогти, але відповідь був незмінним: «Сама впораюсь, не заважай».
У машині він запитав:
— Слухай, а може, завтра кудись удвох? Просто з тобою. У кіно, у кафе. Пам’ятаєш, як раніше ходили?
— Завтра? А діти з ким будуть? —Вони вирішили знайти компроміс, бо зрозумлили, що любов — це не лише про турботу, а й про те, щоб чути один одного.
