— Ми вас для того й ростимо, — голос матері лунав у телефоні настирливо й різко, ніби той важкий каток давив на нерви. Леся притиснула слухавку плечем, одною рукою тримаючи каструлю, а другою — помішуючи вівсянку.
— Мамо, та ми ж уже домовились, — в її голосі пробивався напружений спокій. — Ми з Дмитром у суботу їдемо до його батьків. Обіцяли допомогти у городі. У них там роботи повно.
— А в мене, значить, все само перекладеться? — з єдкістю перепитала Віра, сердито сопнувши. — Вантажник знову запив. Треба коробки переносити. Виручай. Вранці приїдете — до обіду встигнемо. Тоді й поїдете на свій город.
Леся опустилась на стілець, відчуваючи, як збільшився пульс. Розмови з матір’ю завжди були однаковими. Вона ніколи не просила — вона вимагала. І аргументи в неї були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.
— Мамо, ми вже дали слово. Вони й так рідко нас бачать. Я не можу просто взяти й усе скасувати, — повторила Леся, хоч знала — марно.
— Отакої? — Віра підвищила тон. — Значить, я стільки вклала в свою доньку, а вона все одно зазирає ліворуч?
Леся заплющила очі. Ось воно… Зараз почнеться.
— Свадьбу вашу пам’ятаєте? Хто вам на квартиру грошей дав? Свояки? Та вони й собі на ремонт не можуть зібрати, у халупі живуть. Якби не я, ти б по орендах скакала.
Дмитро чув усе із сусідньої кімнати. Ну, майже усе. Решта й так була зрозуміла за реакцією дружини. Він уже стояв у дверях кухні, прихилившись до одвірка, схрестивши руки. Леся буквально відчувала його погляд. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.
— Ти все чув? — обережно спитала вона.
— Все, що треба, — коротко відповів він. — Нехай більше взагалі не дзвонить. Вона що, думає, що нас купила?
Леся хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вона розуміла Дмитра. Кожного разу, коли мати «нагадувала» про свою допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона й справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. А орендодавець — її власна мати.
Дмитро вийшов на балкон, дістаючи з кишені пачку цигарок. Двері гупнули так, що Леся аж здригнулася.
Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто переживає, хоче, щоб донька жила краще. Але тепер у цьому бочці меду проступав дьоготь.
На весіллі Віра була на висоті. Прийшла у палаюче-червоній сукні, ніби не доньку видавала заміж, а сама збиралася під вінець. Розкішний стіл, музиканти, двоє ведучих… І все завдяки Вірі.
Коли дійшло до подарунків, мати піднялася, високо піднесла конверт і, посміхаючись, сказала:
— Любі діти, це ваш старт у життя. Хочу, щоб у вас усе вийшло. Ось вам від мене…
І вона назвала суму. Не тихо, не пошепки, а так, щоб почули всі, включаючи свояків.
Леся відчула, як Дмитро стиснув її долоню під столом. Його батьки — Ганна та Іван — вручили конверт пізніше, скромно, без цифр, але з теплотою в очах.
— Ми не багаті, але даруємо від душі, — сказав Іван, червоніючи. — Щастя вам і терпіння. А головне — вмійте чути одне одного.
Віра в цей момент відВіра в цей момент відвернулася до далекого родича, і слова Івана пролетіли повз неї, бо для неї важливішими завжди були цифри, а не щирість.
