Варвара стояла, закутавшись у білу шубу, посеред засніженого тротуару.
—Пане, ви мою машину дряпнули! — скрикнула вона, розглядаючи невеличку подряпину на двері.
Ярослав хитро посміхнувся. —Та де ж тут паркуватися нормально? Всюди сніг по коліна. Може, на ту кучу заїхати? — вказав він на суніг.
Вона скривилася. —Я вже дзвоню в поліцію.
Серце Ярослава стиснулося. Він і так отримав штраф за швидкість минулого тижня.
—Почекайте, — промовив він, переходячи на швидкий вимов. —Ми ж можемо домовитися. Я вам відшкодую… ну, за цю подряпину. І ще додам за моральну шкоду. Скільки вам треба?
Після довгих перемовин жінка здалася. Він заплатив круглу суму — краще, ніж мати справу з правоохоронцями.
Ярослав глянув у банківський додаток: лише тисяча гривень. До зарплатні ще тиждень. А у Софії сьогодні день народження. Він дістав телефон і набрав найкращого друга.
—Бро, у мене самому нуль, — розсівся на тому кінці Олег. —Чого ти їй стільки віддав? Ти ж бачив — вона на дорогій машині.
—Та я ж авто продаю. Якщо поліція зафіксує, то в базі буде аварія. А хто купуватиме пошкоджену машину?
—Ну, до такої, як Софія, з пустими руками не прийдеш, — засміявся Олег. —Але позичити ніде, вибач.
Ярослав закрив вікно й задумався. Він справді намагався бути обережним, але колесо зісковзнуло на льоду. І тут його осінило — десь же була кредитка! Він одразу ж поїхав до ювелірного, купуючи ті самі сережки, що Софія вже мріяла.
Вечір. Перед дверима квартири, з букетом кущових троянд у руці, Ярослав вагався. Рік тому він підійшов до неї в кав’ярні, не сподіваючись на взаємність. Адже вона — з іншого світу. Батько — співвласник мережі гіпермаркетів, мати володіла салонами краси.
—З днем народження, кохана! — промовив він, подарувавши їй коробочку.
Софія осяялася. —Боже, це ті самі?! Але ж вони такі дорогі…
—Варто того, — усміхнувся Ярослав.
—Ти не проти… у мене гості, — несміливо промовила вона.
—Я думав, тут уже повно народу.
—Я не люблю великі свята.
В кухні сиділи її батьки.
—Розкажи нам про себе, — попросив батько, дивлячись крізь нього.
—Я працюю у банку, — почав Ярослав.
—А там є перспективи? — перебила мати.
—Через рік планую стати керівником відділу.
—Це не перспектива, — знизнула вона плечима.
—А ви одразу відкрили три салони? — спокійно спитав він.
Тон розмови змінився.
—Ярославе, як ви ставитеся до мізогінії? — раптом спитала мати.
—Вкрай негативно, — відповів він.
—Дивно, що ви взагалі знаєте це слово.
—Так вийшло — сьогодні вранці його вже чув.
Софія подивилася то на одного, то на іншого. Щось було не так…
—Замовкніть! Обидва! — різко скрикнула вона. —Мамо, ти ж сьогодні розповідала про якогось «агресивного чоловіка» на парковці…
Настала мовчанка.
—То це був він?! — вибухнула Софія.
—Якби знала, що це твій Ярослав… — буркнула мати.
—Вона мене розвела, Софіє! — скрикнув він. —Немає жодної подряпини!
Вона прогнала всіх і сіла біля вікна, їдучи торт із коробки. Але ось повідомлення: *«Виглянь у вікно»*.
У дворі стояли троє — батьки та Ярослав, махали їй. *«Підходь. Ми помирилися»*.
Вони всі разом пішли на гірки. І коли батько дістав з багажника згорнутий рулон лінолеуму, Софія не стримала сліз.
Вона згадала, як одного разу обмовилася про дитячу мрію — взимку, на саморобних санчатах, до опівночі. І от — вона збулася.
