**Щоденниковий запис**
Ой, Оленко, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! Тоді й підніматись до вас не буду! — ледве дихаючи, вимовила Ганна Дмитрівна, свекруха Наталі.
— Вітаю! — трохи збентежено відповіла Наталя, побачивши свекруху біля дверей.
Не скажу, що між ними були погані стосунки. Просто свекруха рідко їх відвідувала, бо всі свої сили віддавала доньці Любці.
— Наталко, дай тисяч десять. Любку з Васьком у санаторій збираємо. То одне купити треба, то друге. А ценища скрізь до неба! Сама ж розумієш… — сказала Ганна Дмитрівна, закативши очі й цокнувши язиком.
Якось у тисячу перший раз у розмові зі свекрухою Наталя закипіла всередині. Здавалось, у думках вона вже сто разів прокрутила фразу: “Я вам не банкомат!”. Сказала б це і свекрусі, і її доньці Любці. Прямо в очі, щоб нарешті покласти край цьому вічному попрошайництву!
Але не наважилась. Ганна Дмитрівна — мати її чоловіка Богдана, бабуся їхньої доньки Марійки. Якщо вломиться — буде скандал, розлад у родині. Наталя дуже боїться поранити почуття Богдана, адже йому доведеться розриватись між нею та матір’ю. Тому вона мовчить. Але розуміє: далі так не може. Жінка глянула на свекруху, серце стисло, але вона покірно простягнула руку до сумки за гаманцем…
…Наталя поверталась з роботи у поганому настрої. Чергова перевірка, ревізори чіпляються до кожної дрібниці, а начальник кричить на всіх поспіль. Жінка затрималась на дві години, потім заїхала до магазину, а тепер треба готувати вечерю, вчити з донькою уроки, готувати одяг на завтра… Справи нескінченні, усі й не перелічиш.
Втомлено піднімаючись сходами, Наталя відчинила квартиру своїм ключем.
— Мамо, привіт! Нам на “природознавство” на завтра проект про птахів треба зробити. Ти мені допоможеш? — назустріч вибігла дев’ятирічна Марійка й одразу “порадувала” маму.
— Звісно, Марусю. Зараз переодягнусь, вечерю швиденько приготую, і подивимось.
Наталя поставила сумки на кухні, пройшла в кімнату.
— Ой, Наталко, я й не чув, як ти зайшла. Чого така засмучена, знову на роботі клопіт? — запитав чоловік.
— Так, чергова перевірка. Все як завжди! — махнула рукою Наталя.
— Слухай, я матері переказав п’ять тисяч. Вони Васюті на весняний комбінезон просили.
— Богдане, може, годі вже їх годувати?! У Васюка є батько, нехай сам його й одягає! Чому їхні проблеми завжди падають на нас, мов нескінченний клубок?! — почала обурюватись Наталя.
— Наталко, ну чого ти заводишся? Ти ж знаєш, яка там ситуація…
— Яка, Богдане?! — жінка ледве стримувала себе, щоб не перейти на крик.
— Любка роботу не може знайти, колишній аліменти не платить, мама всю пенсію туди віддає… Невже в нас убуде, якщо ми хлопцеві комбінезон купимо? Ти ж працюєш, і я теж…
— Ось саме тому, Богдане! Ми обидва працюємо! Чому ми мусимо відбирати щось у своєї дитини й віддавати гроші в іншу родину?! Поясни мені! — Наталя відчула, як обличчя спалахує жаром.
— Наталко, давай не сваримось через дурниці… Пішли, я допоможу з вечерею.
Любка — молодша сестра Богдана. П’ять років тому вона вийшла заміж за “заможного бізнесмена” Руслана.
— Ой, Любочка з Русланом знову до Туреччини поїхали! У такому розкішному готелі живуть! А ти, Наталко, цілими днями у своїй бухгалтерії, а толку ніякого! — Ганна Дмитрівна не пропускала нагоди похизуватись, як добре живе її донька.
А потім з’ясувалось, що “бізнесмен” і його дружина набрали кредитів на гарне життя. Гроші швидко розтратили, і почалося…
Спершу подружжя розбиралось, хто скільки взяв і хто кому винний. Коли все відкрилось, у них уже були серйозні прострочки. Дзвінки з банку, погрози судом і так далі. Руслан свої проблеми вирішив швидко — просто пішов і зник. Кажуть, на північ переїхав.
А от “дружина бізнесмена” залишилась із боргами та маленькою дитиною. Частину пенсії Ганна Дмитрівна віддавала за кредити, які набрала улюблена донька. Решти вистачало на місяць трьом — самій Ганні Дмитрівні, Любці та маленькому Васюті. Чи треба пояснювати, що цих грошей катастрофічно не вистачало?
Тоді Наталя й Богдан уперше погодились допомогти. Поки Василь був маленький, вони оплачували комунальні, ще й на продукти підкидали. Та чим далі, тим більше грошей знадобилось.
— Ну а що ви хочете, ценища ростуть, як на дріжджах… — вела розмову свекруха, з’являючись по чергову порцію допомоги.
Наталя й Богдан допомагали, навіть собі в чомусь відмовляли. Міркували по совісті — родичі потрапили в скруту, кинути ж не можна…
Перший раз Наталя обурилась, коли побачила Любку в кафе, яка томно пила каву з тістечком.
— Любо, а ти що тут робиш? — спитала вражена Наталя, зайшовши до кафе з колегами на обід.
— Ну як що? Ось ішла з торгового центВона глянула на чоловіка, і вони обидва зрозуміли — тепер їхнє щастя буде тільки їхнім, а за чуже вони більше не платитимуть.
