**Влаштувати особисте життя**
«Мамо, ну чого ти так хвилюєшся? Тарас сказав, що любить мене. Ми одружимося, мамо», — Світлана була спокійна, як ніколи.
«Як це не хвилюватися? Ти вагітна, а ще не одружена, інститут не закінчила, а твого хлопця я й на очі не бачила! Ти думаєш, дитина — це якась іграшка? Нехай цей Тарас сьогодні ж з’явиться сюди і, дивлячись мені в очі, пообіцяє, що візьме на себе всю відповідальність, зрозуміла?»
«Та не кричи так, я думала, ти будеш рада онуку. Зараз я Тараса приведу, він скоро з роботи, у мене є ключ від його кімнати в гуртожитку. Краще там зачекаю, а то ти якась нервова», — образившись, сказала Світлана і вилетіла з дому, легковажно махаючи сумочкою.
Ганна Степанівна схопилася за серце, важко сіла на табурет і глянула на портрет чоловіка.
«Ось вона, безталанність!» — промовила вона до портрета. «Ох, Іване, чому ж ти нас із Світлою так рано покинув? Не вберегла я доньку, скострібкою наша Світланка виявилася. А якщо хлопець від неї відвернеться? Як ми житимемо? Зарплата в мене маленька, а хто візьме Світлану вагітну на роботу, та й навчання ще півроку. Ой, лихо!»
Ганна Степанівна втопила обличчя у фартух і заплакала. Вся тягар життя впав на її плечі, коли вона була ще молодою. Чоловік загинув на лісопилці, а доньці тоді було лише два роки. Жили вони на околиці. Як важко було Ганні, знали лише єдина подруга та сусіди по вулиці. Найсмачніший шматочок вона віддавала дитині. Та ще й господарство тягнути. А тепер, коли життя, здавалося, налагодилося, власна донька піднесла їй такий сюрприз.
«Та годі, треба тісто на паляниці замесити, як-не-як зять прийде. Ох, Світлано, Світлано…»
Коли стіл був накритий, Ганна Степанівна переодяглася у святкову сукню і взялася в’язати шкарпетки, щоб скоротати тривожне очікування.
І ось у сінях стукнули двері, і в дім увійшла Світлана. Мати зазирнула їй за спину, але нікого не побачила.
«А де зять? Невже за порогом залишила?»
«Був та й зник», — схлипнула Світлана. «Кинув він мене.»
«Як так?» — Ганна Степанівна від несподіванки сіла на стілець.
«А ось так! Звільнився з роботи, зібрав речі й відбув у невідомому напрямку. Так комендант гуртожитку сказав…»
Світлана була розгублена, її очі наповнилися сльозами. Бути самотньою матір’ю в її плани не входило.
«Що мені тепер робити, мамо?»
Ганна Степанівна хотіла сказати доньці, що попереджала, але не стала. Адже материнське серце — не камінь.
«Народжувати, що ще робити. Само не роз**Родина жила далі, обіймаючи одне одного в теплій кухні, де запах свіжої паляниці нагадував про те, що справжнє щастя нікуди не зникає — воно просто чекає свого часу.**
