Темрява за вікном
Соломія сиділа на задньому сидні авто й дивилася у вікно. На душі було легко, ніби перед святом – перед Різдвом чи Днем народження. Але вона народилася взимку, а зараз стояв липень.
За кермом сидів суворий чоловік із товстою шиєю. Соломія зиркнула на його бритий потилицю – неприємний, хисткий. Чоловік не повертав голови, мов йому заважала ця шия. Дівчинка подумала, що він не людина, а мабуть, робот. Навіть привстала, щоб розгледіти його обличчя.
— Сідай! — різко гукнув водій, не обертаючись.
Соломія плюхнулася назад. Знову дивилася на поля, ліси, села за вікном. Обігнали двох велосипедистів – чоловіка й хлопця-підлітка. Вони глянули на неї крізь скло. Настрій знову піднялося. Вона вперше їхала до дідуся й бабусі, яких ніколи не знала.
— Ще далеко їхати? — запитала вона.
— Ні, — відповіла мати з переднього сидіння.
— А чому раніше ми не їздили до них?
Мати пробурчала щось незрозуміле.
— А там річка є?
— Є. Там усе є. Годі питати. Приїдемо – побачиш. — У голосі матері почулося роздратування.
Соломія замовкла. Останнім часом мати злилася на все. Особливо після того, як батько збирав речі й пішов.
«Швидше б приїхати, — думала дівчинка. — Напевно, їдемо у відпустку, раз мати взяла стільки валіз, навіть мої іграшки. І шкільний рюкзак. Навіщо він улітку?» Питань було багато, але боялася їх ставити.
Вона відкинулася на сидіння й заспівала. Тихенько, по нотах…
— Годі скиглити! — огризнулася мати.
Але ось вони в’їхали у місто. Соломія знову притулилася до вікна. Авто зупинилося біля двоповерхової цегляної хати.
— Приїхали. Дім, рідний дім, — сказала мати, відчиняючи двері.
Але вийшло нерадісно.
Будинок був старий, сірий, з двома під’їздами. Ні дворика, ні майданчика з гіркою чи гойдалками, як у них. Лише дві лавочки біля дверей.
Водій вивантажив речі й теж оглядав хату. Мати попросила його почекати, взяла валізу й пішла до під’їзду. Соломія побігла за нею. Двері були дерев’яні, пофарбовані облупленою коричневою фарбою, без кодового замка.
— Відчини, — сердито сказала мати.
Дівчинка відчинила, вони піднялися на другий поверх. Мати поставила валізу на підлогу, але двері раптом відчинилися саме. На порозі стояла висока сувора жінка. Мовчала, лише дивилася.
Мати зайшла у хату. Соломія притиснулася до неї. Вже зрозуміла — це бабуся.
— Чого стоїш? Заходь, — сказала бабуся неласкаво.
Соломія не рухалася. З кімнати вийшов високий сивий дідусь.
— Це твій дідусь Іван, — пояснила мати. — Ось її речі, іграшки, взуття…
— Розберемося, — сухо відповіла бабуся. — Чайку не вип’єш?
— Ні, таксі чекає.
Тоді Соломія зрозуміла: мати залишить її тут. Вчепилася руками, заридала:
— Мамо! Не покидай мене! Візьми із собою!
— Ти що, не сказала їй? — докірливо спитала бабуся.
Мати мовчала, намагаючися відірвати Соломіїні руки.
— Приїду за тобою потім. Поживеш у бабусі. Годі! — раптом крикнула вона й відштовхнула її.
Бабуся обхопила Соломію руками. Дівчинка виривалася, мов вуж.
— Іди… Іди! — сказала бабуся, і мати вийшла.
— Мамо! — кричала Соломія.
Але двері вже замкнулися.
— Соломіє! — почувся спокійний голос дідуся.
Він стояв перед нею високий і прямий. Посміхався, а в очах світилася доброта.
— Ходімо, — сказав він, узяв її за руку й повів у кімнату.
Старовинні меблі, диван, піаніно біля стіни. Було затишно й тихо. Навіть годинник на стіні видзвоА потім, через багато років, коли Соломія вела дочку до садочка, вона знову побачила ту саму грубу картину у вітрині антикварного магазину, і серце у неї стислося — наче минуле простягнуло руку у теперішнє, нагадуючи, що кожна втрата колись обертається знахідкою.
