З нами по дорозі
Софія завжди була самостійною та слухняною дитиною. Батьки працювали цілими днями, а вона приходила зі школи, розігрівала борщ, їла та робила уроки. Інколи могла сама зварити вареники. Так почалося ще з першого класу.
Коли вона вчилася в одинадцятому, до них на переддипломну практику прийшло кілька студентів. Урок історії вів високий, серйозний Ярослав Іванович — у окулярах, у сірому костюмі. Хлопці звали й “ботаном”, сміялися з нього та намагалися зірвати урок. Але до кінця вже слухали, роззявивши роти. Він розповідав історію так, як ніхто з учителів до нього. Задавав питання, змушував думати, висловлювати свою думку, пропонувати інші варіанти розвитку подій.
У хлопців горіли очі. Вперше їм дали можливість говорити, змінювати хід історії, хоч і в теорії. Ярослав Іванович охолоджувал їхні гарячі голови, коли вони занадто захоплювалися перетворенням світу. На його уроки чекали і не пропускали.
Софія не відривала від нього зачарованих очей. Вона почала читати книги з історії, щоб теж брати участь у дискусіях. Одного дня набралася сміливості та висловила свою думку. Ярослав Іванович похвалив її, сказав, що якби реформа пішла її шляхом, суспільство було б зовсім іншим. Але пояснив, що зробити інакше в той час було майже неможливо.
— На жаль, історію не переписати. Можна лише змінити підручник, зробивши акценти на потрібних подіях, — значуще сказав він.
Потім його практика закінА потім його практика закінчилася, і серце Софії знову навчилося вільно дихати, знайшовши справжнє щастя там, де його не шукали.
