Три листи без зворотної адреси
Було тихо — ані вітру, ані шелесту листя, ані співів птахів. Наче сама природа завмерла у вічному спокої. Люди теж стояли мовчки біля відкритої домовини та ями поруч. Оленка тримала батька під руку. Він стояв збентежений, згорблений, не відводячи погляду від мами.
Трохи осторонь стояли друзі батьків: Мар’яна та її чоловік Василь. Оленка знала їх із дитинства, звала просто на ім’я. Мар’яна щоразу підносила хусточку до очей, а Василь дивився крізь домовину кудись у далину. Навпроти Оленки з батьком стояли три колеги з маминої роботи — із почервонілими носами та опухлими від сліз очима. Ще якісь люди, яких дівчина ніколи не бачила. Але якщо прийшли — значить, вони знали маму.
Вже ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе встигли зробити раніше. Тепер просто чекали, поки все закінчиться.
Оленка знайшла поглядом двох могильників. Один, напевно старший, ніби чекав лише цього моменту — подивився на неї: «Час?» Вона ледве помітно кивнула. Час. Вони підхопили кришку, що стояла біля дерева, й підійшли до домовини.
— Усі попрощалися? Закриваємо, — сказав старший.
Але раптом почувся тихий, але рішучий голос:
— Зачекайте!
Усі разом обернулися. Високий чоловік у довгому чорному плащі та капелюсі з полями підійшов до домовини. Робітники завмерли із кришкою в руках. Незнайомець поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, складені на грудях — ніби хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а всі дивилися на нього, здогадуючись, хто це. Один із робітників покашляв, натякаючи. Незнайомець відвів руку й відійшов у бік. Робітники, нарешті, закрили домовину, закрутили ґвинти й опустили її в могилу. Оленка перша кинула жменю землі.
Поки робітники закопували яму, дівчина шукала очима того чоловіка в капелюсі, але його вже не було. Коли над свіжим узвишшям поставили хрест із табличкою та вінки, люди почали з’являтися до виходу. Оленка з батьком ще трохи постояли біля могили наодинці.
— Тату, підемо, — сказала вона, і батько подався за нею.
Дорогою Оленка все думала: хто це міг бути? Прийшов непомітно і так само зник. Вона розгледіла лише чисто виголене підборіддя та окуляри — хоч і в окулярах не була впевнена.
Поминки влаштували в кафе недалеко від дому. Оленці навіть ковток не ліз у горло. Вона страшенно втомлена і хотіла лише одного — щоб усе скінчилося. Нарешті, люди почали розходитися. Вона з батьком пішли останніми. Дівчина тримала батька під руку, а в іншій стискала мамин портрет у рамці — такий самий, як залишили на могилі.
— Як ти? — спитала вона.
Батько лише кивнув.
— Тату, а хто той чоловік, що підходив до мами? — не втрималася Оленка.
— Звідки мені знати.
У його голосі пролунало роздратування. Мовчки вони дійшли додому. У хаті пахло ліками і хворобою, хоча Оленка залишила всі вікна відчиненими.
Батько одразу ліг на диван, заплющив очі. Дівчина накрила його пледом і сіла поруч.
Глянула на двері у кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторила вголос слова майже всіх, хто прийшов на похорони. Відмучилися всі. Мама — від страшної виснажливої хвороби. Оленка — від постійного стресу, тривоги й очікування кінця. Батько — від безсилля допомогти.
Сльози підступили до горла. Вона вийшла на кухню, схилила голову на руки й безгучно заплакала.
Згодом біль затупилася. Оленка прибрала з маминої кімнати все, що нагадувало про хворобу. Вона ходила у інститут, але відчувала себе спустошеною й самотньою.
Батько все мовчав, ходив, шаркаючи капцями по підлозі, наче старий. Це дратувало Оленку. Він усім виглядом показував, як йому важко. А їй що, легко? Вона втратила маму. На її тендітні плечі впали всі турботи про дім і батька.
— Тату, що робити з маминим одягом? Мені він не підходить, — одного разу спитала вона, щоб змусити його заговорити.
— Не знаю. Забери собі або віддай.
Легко сказати. А кому? У вихідні вона вирішила розібрати мамині речі. Те, що новіше, залишила — придумає пізніше, кому віддати. Старе зібрала у мішок і винесла на смітник. Не шкода було, але було ніяково.
Розмір взуття у неї й мами теж не збігався. Старі черевики поставила біля смітників — може, комусь знадобляться. В одній коробці Оленка знайшла цілком нові білі туфельки. Рука не піднялася їх викинути. Вона приміряла — завеликі. Почала складати назад у коробку і побачила на дні три жовті конверти майже двадцятирічної давнини. Два надіслані на ім’я мами з різницею в місяць, третій — на два роки пізніше. Усі — без зворотної адреси.
Навіщо мама сховала їх у коробці від взуття? Чому не викинулаОленка взяла перший лист у руки й зрозуміла, що життя — як ці конверти: закрите, але всередині завжди приховує історію, яку варто прочитати.
