І навіщо обернувся? Пройшов би повз…
Коли ми приймаємо рішення, ми переконуємо себе, що робимо правильно, знаходимо виправдання. Спочатку ще мучимося сумнівами, боїмося відплати за свій вчинок. Але нічого не відбувається, ми заспокоюємося, переконуємо себе, що все гаразд, і живемо далі, намагаючись не згадувати.
Але одного дня відплата приходить. І запізнілий каяття…
Вони зустрілися на початку двохтисячних. Олег підійшов до зупинки й став чекати маршрутку. Неподалік стояла дівчина, звичайна, як багато інших. Та раптом серце різко вдарило в грудину. «Зараз під’їде маршрутка, вона поїде, і я її більше ніколи не побачу.» Він навіть озирнувся. Якась маршрутка дійсно стояла біля світлофора. Серце забилося ще швидше, немов підганяючи його. І Олег підійшов до дівчини.
— Привіт. Яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись згадати, чи впізнати, а він дивився в її очі й розумів — ніколи вже їх не зможе забути.
— Мене звати Олег. Ти не сто двадцяту чекаєш?
— Ні, — нарешті посміхнулася вона. — Тридцятий автобус.
Олег з полегшення видихнув. Автобуса не було видно — значить, ще був час.
— Ти в Соцмісті живеш? — знову спитав він.
— Ні, їду до бабусі.
— Поспішаєшся? — немов навмисне спитав він.
— Не дуже, а що? — дівчина дивилася на нього з цікавістю.
Олег почув свій радостний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Вона на мить задумалася, потім усміхнулася й кивнула.
Серце стукало навіжено й щасливо. Вони йшли разом, спершу до наступної зупинки, потім ще далі… Так вони дійшли аж до кварталу, де жила бабуся Галини, не відчуваючи втоми й не помічаючи часу.
Коли Галина зупинилася біля бабусиного будинку, вони вже знали одне про одного багато, ніби були знайомі віками. Перед розставанням обмінялися номерами. Обидва не мали сумнівів: це була доля.
Весь рік вони жили від зустрічі до зустрічі, а потім одружилися. Спочатку жили в Галининої бабусі, а коли закінчили навчання, отримали роботу й взяли іпотеку на квартиру. Відразу двокімнатну — на майбутнє.
Коли Галина сказала, що вони чекають дитину, Олегове серце вдарило в грудину так само, як у перший день їхньої зустрічі, немов кричало: «Ну що, завмер, татусь?!» Він розплився у щасливій усмішці. Він стане батьком! Несподівано, відповідально, трішки страшно.
Життя змінилося назавжди. Тепер вони лише й робили, що планували й обговорювали, якою буде їхня дитина, обирали ім’я, сперечалися, де поставити ліжечко, якуОлег глянув у вікно на дощ, що стукав по підвіконню, і зрозумів, що вже ніколи не зможе повернути того, що так бездумно втратив.
