Поїхала я, уявіть собі, у туристичну поїздку до Львова з групою пенсіонерів. Очікувала максимум день-два походити серед старовинних кам’яниць, насмикати світлин для альбому, накупити дрібничок онукам у Вернісажі та трохи відпочити від тої нудної самотності, яка вже давно просочилася у кожен мій чайник.
Думала, що Львів, Кам’янець-Подільський чи Хотин будуть для мене такими собі галочками у списку маю побачити до 70. Але сталося, як у відомому анекдоті: в тіні Оперного театру я зустріла чоловіка, від якого в мене знову шкереберть всі гормони.
Стояла я під колонадою очі так і бігали серед тих левів, а гід щось невиразно бубонів про того Данила Галицького та напади татар. Я ж уявою давно літала десь поміж хмарами, поки раптом поряд хтось пожартував: Цікаво, чи козаки теж нарікали на ці дощі так, як ми?
Обертаюся а там він. Високий, сріблясто-сивий, зі щирою усмішкою, у простій сорочці й соломяному капелюсі, глянув на мене так, наче у Львові сьогодні лише ми двоє.
Завели розмову. Виявилося, що його звати Остап, вдівець, уже кілька років як на пенсії. Їхав сам, бо, як сам зізнався: Життя не чекатиме, поки хтось з дітей знайде час, а хотілося бодай раз побачити місто кави.
Говорити з ним було легко, навіть занадто. Під Оперним ми разом випили львівської кави, ділилися враженнями від львівської погоди (яка, звісно, знову побила рекорд щодо дощу), а я вперше за довгий час відчула, що мене слухають з таким інтересом, наче я принаймні Софія Андрухович.
Далі поїздка перестала бути безликою. Ми сідали поруч в автобусі, разом ходили на борщ у Криївку, губилися в юрбі на площі Ринок і знаходилися одним поглядом. Було щось водночас невинне й таке, що змушує серце битися швидше.
Ввечері, коли вся група вже гріла кісточки в номерах або завзято гралася в дурня, ми стояли на балконі готелю, дивилися на вигини львівських дахів і розмовляли про все: про дітей, згадки, про те, що старіти це ще не означає ставати нудним.
Я раптом знову відчула себе дівчинкою. Почала фарбувати губи, чесати волосся перед дзеркалом і голосно сміятися. Подруги косились одні з теплом, інші з легкою заздрістю. А я відчувала: от вона, я справжня! Та сама, що загубилась десь між баняками та телевізором.
Хоча, коли подорож наближалася до кінця, у серці щосильніше дзвонило питання: а що далі? Він живе аж у Полтаві, я в самісіньких Чернівцях. Життя розведене, як борщ у їдальні. Нас об’єднував тільки цей тиждень, наповнений нотками італійської мелодраматичності на французький манер. Чи вистачить цього для чогось серйознішого?
Востаннє гуляли ми удвох уже без групи, бродили крутими львівськими вуличками. Сиділи на сходах Вірменського дворику, їли морозиво й мовчали точнісінько як у затяжному українському кіно. А тоді він тихо, ледь не соромлячись, каже: Знаєш Я давно так добре себе не почував. Але мені страшно, що як тільки ми повернемось усе це зникне. У тебе своє життя, у мене своє. Може, це все просто літня ілюзія?
І що тут відповісти? У середині все б’ється: з одного боку хочеться вірити, що це початок чогось справжнього, а з іншого трохи боязко, раптом все розтане, як крижинка у львівському ранковому тумані.
Попрощалися в аеропорту. Обійми довші, ніж дозволяє інструкція з правил пристойності. Обмінялися номерами мобільних (Остап навіть пожартував, що телефон у нього ще із Зоряного шляху), але жоден не промовив вголос: То що, побачимось знову?
Тепер, коли згадую цю мандрівку, сама не знаю, що думати. Може, Остап мав рацію і це просто дуже гарна пригода для інстаграму. А може, страх не спробувати це гірше, ніж будь-яке невдале а раптом.
І зараз думаю: наскільки виправдано ризикувати своїм усталеним і тихим життям заради того почуття, яке так несподівано прийшло під львівським небом? Може, й справді краще залишити цю історію як красивий аксесуар у шухляді серця? Чи, може, осміліти нарешті й перевірити, куди заведуть ці емоції?
Мабуть, саме тому я й розповідаю вам усе це щоб спитати поради. А скажіть, коли вам вже далеко за п’ятдесят, шістдесят, чи навіть сорок плюс ви б зважились пустити у своє життя щось нове? Чи таки краще тримати у спогадах цю поїздку, немов гарну, безпечну листівку з Львова?
