“Нелегкий вибір”
“Дідусю, я не хочу каші” – Артем почав повільно відсувати від себе тарілку, не спускаючи очей з Оксани.
Так колись робила її донька. Якщо не хотіла супу чи каші, тихенько підштовхувала тарілку до краю столу, поки та не падала. Звідки в ньому це? Він же не міг бачити, не знати. Доросла Софія так ніколи не робила. Невже гени так виявляються?
Маленьку доньку Оксана лаяла, а от на Артема сердитися не могла.
“Годі!” – зупинила вона його, поки тарілка не опинилася на краю. – “Не хочеш – не їж. Випий чаю”.
“А цукерку можна?” – скривився Артем.
“А ось цукерку – не можна. Ти ж з’їв одну перед сніданком і позбивав собі апетит. До обіду – нічого солодкого”.
“Ну ді-і-ідусю…” – протягнув хлопчик.
В очах блиснули сльози, губки скривилися – ось-ось заплаче. Маленький бешкетник відмінно знав, як це на неї діє, і цим користувався.
“І плаче так само, як його мама колись”, – з тривогою подумала Оксана, готова вже здатися. Але в цю мить задзвонив телефон.
“Візьмеш печиво”, – кинула вона, виходячи з кухні.
“Не хочу печиво!” – капризно крикнув Артем їй у спину.
Оксана відчинила двері. На порозі стояв Олег, її зять і батько Артема.
“Доброго здоров’я, Оксано Михайлівно. Ви, як завжди, чудово виглядаєте”, – посміхнувся він.
Оксані було приємно, але вона відповіла сухо:
“І вам не хворіти. Заходьте”.
“Тато!” – у передпокій увірвався Артем.
Олег нахилився і підхопив сина на руки, міцно притиснув.
“Який ти важкий став! Виріс як!” – Очеві були переповнені ніжністю.
“А що ти мені приніс?” – запитав Артем, трохи відірвавшись.
“А ти себе добре поводив? Бабусю слухав? Не бешкетував?” – Олег подивився на Оксану. Вона мовчала, відвела погляд.
“Ну, зізнавайся, що наробив?” – пожартував Олег, тормошачи сина.
“Я кашу не доїв. Мене у садочку покарали, я посварився з Іваськом. Це не я винен – він перший почав! Він штовхнув мене і забрав машинку. А я йому віддав. Мене покарали, а його – ні”.
“Несправедливо”, – похитав головою Олег.
“Артеме, іди в кімнату, мені треба поговорити з татом”.
Олег опустив сина на підлогу, дістав із кишені пальта маленьку машинку і віддав хлопчикові. Той, задоволений, побіг у кімнату. Олег пройшов за Оксаною на кухню, сів за стіл. Вона прибрала тарілку з недОксана глянула на Олега, і в цю мить вона остаточно зрозуміла: іноді щастя приходить зовсім не тим шляхом, яким ми його чекаємо, але варто лише зважитись — і воно вже тут.
