— Ключі від моєї квартири я забираю. Ти більше ні копійки не отримаєш від мене, мамо…
Марія познайомилася з Олегом на вулиці. Вона поспішала до спортивного клубу, але світлофор ніяк не хотів перемикатися. Марія озирнулася. Між машинами утворився проміжок, і вона вирішила, що встигне перебігти.
У цю мить з-за повороту вискочив автомобіль, водій якого теж спішив. Загорівся жовтий, і він додав газу. Здавалося, що зіткнення неминуче. Але водій встиг гальмувати та вивернути кермо. Ніхто не постраждав.
Від різкого скреготу гальм Марія завмерла на місці, закривши очі. Замість удару вона почула крик водія, що вискочив із авто.
— Ти що, життя не люб’єш?! На себе плюєш, то хоча б про інших подумала! Навіщо під колеса кидаєшся? Хвилину почекати не могла?!
Марія відкрила очі й побачила перед собою чоловіка років сорока з перекривленим від люті обличчям.
— Бога ради, пробачте, — склала вона долоні, немов у молитві. — У сина змагання, я не встигаю… Він так готувався…
Водій раптом замовк. Тепер він виглядав зовсім інакше — спокійним і навіть симпатичним.
Світлофор знову перемикнувся, і машини рушили. Чоловік підхопив Марію та відвів на тротуар.
— До спортивного клубу? — запитав він уже тихіше.
— Так… А ви звідки знаєте?
— Ви ж самі сказали, що на змагання спішите. Сідайте, підвезу.
— Та ні, що ви…
— Сідайте! — голос його знову став твердим.
Марія послухалася. За три хвилини вони були біля клубу. Чоловік теж вийшов.
— Я сама…
— Та ви про що?
— Тату! — До нього з криком кинулася дівчинка-підліток з рюкзаком.
Вони обнялися, потім сіли в авто. Марія стояла, немов зачарована. Нарешті, вона згадала про сина й метнулася до входу.
Так вони з Олегом і познайомилися. Іноді з дорожнього хаосу народжується щось прекрасне.
Марія встигла побачити виступ сина. Він посів третє місце.
— Ну що, у кафе? Святкуємо перемогу? — запитала вона, коли Артем вийшов із роздягальні.
— Яка перемога? Третє — це не перемога, — буркнув він.
— Скільки хлопців було? А потрапили до трійки лише троє, і ти серед них! Я пишаюся тобою.
— Підемо додому. Я втомився.
Через три дні Марія знову побачила того чоловіка біля клубу.
— Ви? Знову за донькою?
— Мене Олегом звуть. Ні, я зачекав на вас. Хотів дізнатися, як син виступив.
— Дякую вам. Він третій.
— Чудово! — вони посміхнулися.
До них підійшов хлопчик.
— Це ваш син?
— Так, Артем. А це Олег…
— Без по батькові. Просто Олег. — Він простягнув руку.
Артем стиснув її. Коли вони під’їхали до дому, Олег запропонував у вихідні піти на змагання.
— По— Щасливий кінець — сказала Марія, коли вони всі втрьох сиділи за столом у кафе, і навіть Артем усміхався, слухаючи жарти Олега.
