Не віддам. Нікому тебе не віддам
— Можна? — У розчинені двері кабінету зазирнула дівчина.
— Прийом закінчено. Ми приймаємо лише за записом.
Обличчя дівчини здалося Маріні Іванівні десь знайомим. Вона добре пам’ятала обличчя. Але була впевнена, що на прийом до неї дівчина раніше не приходила.
— Вибачте, але запису до вас немає до кінця місяця, — сказала дівчина.
— У понеділок відкриють наступні два тижні. Або запишіться до іншого лікаря, — втомлено запропонувала Марія Іванівна.
Лікарі клініки на неї ображалися, що багато жінок хотіли потрапити саме до неї.
— Я хотіла поговорити з вами.
І тут Марія впізнала її…
***
— Привіт! — У кабінет без стуку влетіла Оксана, розповсюджуючи навколо запах дорогого парфуму.
— Оксано, скільки можна казати — треба стукати. У кріслі могла бути пацієнтка.
— У коридорі нікого немає. Тож ти вільна, — спокійно посміхнулася подруга. — Підемо у кафе? Мені треба дещо тобі сказати.
— Кажи тут. Навіщо для цього йти у кафе?
— Коли я бачу це тортурне крісло, у мене зводить живіт. Як ти можеш тут працювати? — зморщила свій гарний носик Оксана.
— Між іншим, я допомагаю дітям з’являтися на світ. Хіба це не важлива місія? Гаразд, зараз переодягнусь, — сказала Марія й сховалася за ширмою.
— А собі так і не змогла допомогти, — тихо додала Оксана.
— Підло з твоєї сторони нагадувати мені про це, — відгукнулася із-за ширми Марія.
— Пробач, Мар’яно, я дурницю сказала.
— Добре, з тебе кава й тістечко. — Марія вийшла з-за ширми й усміхнулася.
Кафе знаходилося у сусідньому будинку. Туди зазвичай ходили лікарі та пацієнти клініки. Ввечері сюди заходила молодь, але було ще рано, а співробітники клініки після вечірньої зміни поспішали додому. У цю пору в кафе було тихо. Подруги зайняли вільний столик і зробили замовлення.
— Ти хотіла щось мені сказати, — нагадала Марія, коли офіціант відійшов.
Оксана почала шукати у сумочці телефон.
— Що ти тягнеш? Кажи вже, — підказала їй Марія. — Ти вагітна?
— Слава Богу, ні. Мені вистачає доньки Віктора. Не думала, що виховувати чужу дитину так важко. Вона жахливо вимоглива. Невже я теж такою була?
— Оксано, не тягни. Я втомилася й хочу додому.
Офіціант приніс каву й тістечка. Відпивши з чашки, Оксана щось шукала у телефоні. Потім мовчки простягнула його Марії.
— Дивись.
— Богдан. Ну й що? — Марія хотіла повернути телефон подрузі.
— А ти уважніше подивися. Хто поряд із ним? — Оксана звузила очі, як це завжди робила, коли хвилювалася.
— З якоюсь дівчиною. Ну й що?
— А ти прогортай, — попросила Оксана.
Марія провела пальцем по екрану. На наступному знімку Богдан обіймав дівчину, допомагаючи їй надіти плащ. А далі… Далі вони цілувалися.
— Ну, що тепер скажеш? Впізнаєш місце? — У голосі Оксани не було переможних нот, лише жаль.
Марія підняла на подругу вмиг похмурі очі.
— Навіщо ти показала мені це?
— Щоб ти знала. Попереджений — значить озброєний. Богдан тобі зраджує. Я дізналася випадково. Друг Віктора святкував у цьому ресторані день народження. Я вийшла до жіночої кімнати й побачила його. Спочатку хотіла підійти, думала, ти десь поруч. А потім до нього підійшла ця дівчина. Богдан мене не помітив. Він би не помітив, навіть якби стеля впала. Знаєш, як він на неї дивився?
Марія встала зі столу.
— Мар’яно, пробач. Даремно я тобі показала. Але хотіла, щоб ти знала, — запізно розкаялася подруга й теж схопилася зі стільця. — Ти куди?
Марія жестом зупинила Оксану й пішла до виходу. На вулиці вона судорожно зробила глибокий вдих і пішла геть від кафе. Серце глухо билоось у грудях, віддаючи цоканням у скроні. Марія йшла, дивлячись перед собою, але нічого навколо не бачила. Перед очима стояв останній знімок з телефону Оксани.
Вони були одружені п’ятнадцять років. І за цей час їй так і не вдалося завагітніти. Спочатку Богдан заспокоював і підтримував її, але з часом вони перестали говорити на цю болючу для них тему. Марія бачила, які щасливі очі були у чоловіка, коли він грав на підлозі з дітьми друзів.
Розуміла, що рано чи пізно це станеться. А чого вона хотіла? Чоловік мріяв про дітей, а вона не могла їх йому народити. Але до зради чоловіка все одно не була готова.
Дорогою додому Марія трохи заспокоїлася. Богдан ще не повернувся з роботи. Вона сиділа перед телевізором, задумливо дивлячись крізь екран. Марія навіть не почула, як повернувся чоловік.
— Ти вже вдома? — запитав він, увійшовши у кімнату.
— Звісно. Вже майже дев’ята годинаМарія міцно пригорнула маленьку Машеньку до себе, відчуваючи, як дитяче тепло розтоплює лід у її серці, і зрозуміла — ось її справжнє щастя, яке вона чекала все життя.
