“Максиме, ти не туди повернув. Треба було проїхати далі,” — вигукнула Оксана.
“Я правильно повернув,” — спокійно відповів Максим, продовжуючи заглиблюватися в ліс по вузькій ґрунтовці.
“Тут одразу мала бути невелика галявина. А її нема,” — озираючись, сказала Оксана. — “Давай повернемося і проїдемо трохи далі. Максиме, чуєш? Зупинись!”
Він їхав далі, не збираючись зупинятися. Оксана бачила, що він і сам зрозумів — заблукав. Дорога ставала все вужчою, місцями в колії росла трава. До дачного селища мала бути наїзджена широка дорога, але вони все глибше заїжджали в ліс.
“Зупинись!” — роздратовано повторила вона. — “Ти мене чуєш?”
“Куди я зупинюся? Тут навіть не розвернутися. Зараз знайду прогалину серед дерев…”
“Тому що треба було ще на початку дати задній хід. Завжди мене не слухаєш. Упертий, як віслюк.” — Оксана схрестила руки на грудях і втупилася перед собою. “Ніколи не визнає своєї помилки. Та що в цьому такого?” — злилася вона.
Гілки дерев шкрябали по кузову, на капот сипалися пожовклі листя. Максим нарешті зупинив машину. У салоні запановував важка тиша.
“А одразу не міг зупинитися? Через твою впертість заїхали хіба не до пекла. Ще добре, що не в болото.”
“Скільки разів казав — не відволікай, коли кермую,” — відрізав він.
Оксана насупилася. Максим повернув ключ запалювання і почав обережно здавати назад. Затамувавши подих, вона дивилася у бічне дзеркало, побоюючись, що машина в’їде в дерево. Вибиралися вони довго й клопітно. Пару разів мало не застрягли. Та нарешті виїхали на трасу.
“А відразу не міг дати задній?” — буркнула Оксана, але вже спокійніше. Злість миттєво розвіялася, як тільки вони опинилися за межами лісу.
“А тобі завжди треба бути правою, так? Ти навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається?” — у голосі Максима прозвучало роздратування.
“Ти про що, Максиме? Ось через що ти не зупинився? З протесту? І що, легше стало? Але тут ти не правий. Чого стоїмо? Поїдемо вже? Стільки часу через твою впертість витратили.” — Настрій був остаточно зіпсований. Від напруги почала боліти голова.
Останнім часом вони все частіше сварилися, причепилися одне до одного. Що це — звикання чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони побачили один одного без прикрас. Сварки виникали через дрібниці. Але, як кажуть, усе життя складається з дрібниць.
“Ти знову командуєш. Навіть не помічаєш,” — докоряв він.
“Я не командуОксана примружила очі, але не сказала більше ні слова, бо зрозуміла — якщо любов справжня, то всі сварки лише перевірка на міцність.
