Диван «Мрія»
Михайло й Олеся зустрічалися вже два роки. Олеся лишалася ночувати в Михайла, коли його мати їхала на дачу чи до подруги до Львова. Вони чекали й цінували цей швидкоплинний час. Але літо минуло. Вересень ще тішив теплим сонцем, але ось-ось почнуть йти дощі. Мати перестала на всі вихідні їздити на дачу. Тепер треба було чекати, поки вона поїде до подруги. Але це траплялося не часто.
Закохані зажурилися.
— Михайле, ти мене не любиш? Не хочеш бути зі мною і в радості, і в горі? — тонко натякнула Олеся, що вже пора подумати про весілля.
Вони стояли біля її дому й півгодини не могли розлучитися.
— Звідки ти це взяла? — Михайло відступив і подивився Олесі в очі. — Я би зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімну квартиру я поки не потягну, тобі ще рік навчатися. Якщо, звісно, ти згодишся жити в мене, з моєю мамою. У тебе ж крихітна квартирка. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так щодня з тобою прощатися, чекати, коли твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозицію. — Олеся набрала повні груди повітря, але замість зітхання вирвався схлип.
— Олесю, я обіцяю, що щось придумаю. Я тебе дуже люблю.
— І я тебе, — відгукнулася вона.
— Гаразд. Ходімо, — сказав Михайло і рішуче взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Піду просити твоєї руки у твоїх батьків. Чи може, передумала?
— Ходімо! — радісно вимовила Олеся.
Так вони й увійшли до її квартири, тримаючись за руки.
— Заходьте, молоді, — привітно сказала матір.
На кухні вже стояли чотири чашки та вазочка з печивом і цукерками, ніби їх чекали.
— Та я вас у вікно побачила. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд доньки. — Годі вам мандрувати вулицями. Попереду зима. Що спите разом — ми знаємо. — Олеся від сліху зніяковіла. — Ми з батьком не маємо нічого проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що вам не хочеться з батьками. У мене на роботі колега продає однокімнатну квартиру. Я одразу подумав про вас. То ж… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Олеся.
— Не поспішай радіти. Михайло чогось насупився.
Той прямо подивився батькові в очі.
— Ви ж не багаті. Соромно брати від вас такий подарунок. Я здоровий хлопець, сам заробив би на житло.
— Та чого соромитися? Ми ж купимо, не вкрадемо, — розсудливо зауважив батько, трохи збентежений. — Кому нам ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга дати вам старт. Заробиш — купиш більшу, а поки поживете в маленькій. І не для тебе купую, а для доньки, щоб щаслива була. А щаслива вона з тобою. От же совісний який.
Олеся стиснула руку Михайла під столом, мовляв, погодься заради мене.
— Дякую, — без ентузіазму промовив він.
До весілля залишилося менше тижня. Куплено білу сукню, розіслано запрошення, заброньовано ресторан.
— Михайле, а в нас у квартирі немає дивана. На чому ж ми спатимемо? На підлозі? — злякалася Олеся.
— Ні в якому разі. Диван купимо.
— А коли?
І вони пішли до меблевого магазину. Довго ходили між рядами диванів. Олеся сідала на них, слухала свої відчуття. Нарешті їй сподобався один, скромного вигляду. Вона заплющила очі.
— Чудовий вибір, — почувся жіночий голос.
Поруч із Михайлом стояла продавчиня.
— Бачу, вам сподобався. Берите, не пошкодуєте. Останній екземпляр.
Михайло сів поруч. Олеся тут же обхопила його за руку, притулилася.
— Ви молодята?
— Ні, але весілля через тиждень, — відповіла Олеся.
— Вітаю. Гарна ідея — почати шлюб із покупки дивана. Вам зручно?
— Дуже. І встати не хочеться. А скільки він коштує?
Продавчиня показала цінник.
— Диван «Мрія», — прочитала Олеся й очі їй кругліли.
— За мрію завжди треба платити, — мудро сказала та.
— Але…
— Тобі подобається? — прошепотів Михайло.
— Жартуєш? Найзручніший із усіх.
— Тоді беремо.
Наступного дня диван привезли. Коли вантажники пішли, вони сіли на нього й почали цілуватися.
У білій сукні Олеся виглядала приголомшливо. Михайло не міг відірвати від неї очей, навіть за столом тримав за руку.
— І що ти в ній знайшов? Звичайна дівчина, таких мільйони.
— А мені інші не треба. Сам закохаєшся — тоді зрозумієш.
— Ні за що. Ще не народилася та красуня, заради якої я розлучуся зі свободою.
— Про що сперечаєтесь? Ходімо, — підійшла Олеся й забрала чоловіка.
Гості вітали їх, кожен хотів обняти й поцілувати Олесю. Вони танцювали, сміялися. А Михайло мріяв, коли вже залишаться наодинці…
Врешті воВони прожили разом довге й щасливе життя, а старий диван «Мрія» завжди нагадував їм, що справжнє кохання перемагає всі труднощі.
