Диван «Мрія»
Оксана й Тарас зустрічалися вже два роки. Оксана ночувала в Тараса, коли його мати виїжджала на дачу чи до подруги до Львова. Вони чекали цих миттєвих моментів і берегли їх. Але літо скінчилося. Вересень ще тішив теплим сонцем, але незабаром мали піти дощі. Мати перестала виїжджати на дачу. Тепер залишалося чекати, поки вона поїде до Львова. Але це траплялося нечасто.
Кохані занудьгували.
— Тарасе, ти мене не любиш? Не хочеш бути зі мною і в горі, і в радості? — тонко натякнула Оксана, що вже час подумати про весілля.
Вони стояли біля її будинку й уже півгодини не могли розлучитися.
— З чого ти взяла? — Тарас відступив і зазирнув їй у вічі. — Я б зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімати квартиру я поки не можу, тобі ще рік вчитися. Хіба що погодишся жити з моєю мамою. З твоїми батьками теж не вийде — у вас тісненько. Давай почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Оксана набрала повні груди повітря, але замість зітхання вирвався схлип.
— Оксанко, обіцяю — щось придумаю. Я дуже сильно тебе люблю.
— І я тебе, — відгукнулася вона.
— Добре. Ходімо, — сказав Тарас і рішуче взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Попрошу твоєї руки в батьків. Чи передумала?
— Ходімо! — радісно скрикнула Оксана.
Так, тримаючись за руки, вони й увійшли до квартири.
— Заходьте, молоді, — привітала їх мати.
На кухні вже стояли чотири чашки, а на столі лежали печиво й цукерки — наче їх чекали.
— Бачила вас у вікно. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд доньки. — Годі вам скитатися. Зима на носі. А що спите разом — ми знаємо. — Оксана опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що вам не хочеться жити з батьками. У мене на роботі колега продає однушку. Я одразу про вас подумав. Тож… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Оксана.
— Не поспішай радіти. А Тарас щось насупився.
Тарас подивився батькові прямо у вічі.
— Ви не багаті. Соромно брати від вас такий подарунок. Я здоровий хлопець, сам заробить на квартиру.
— А чого соромитися? Ми ж її купуємо, а не крадемо, — розсудливо відмітив батько, трохи засмучений. — Кому ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга вам допомогти. Соромно йому. Заробиш — купиш більшу, а поки живи в маленькій. І купую я її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона з тобою. Оце так совісний.
Оксана стиснула Тарасу руку під столом: не сперечайся, погодься заради мене.
— Дякую, — без ентузіазму сказав Тарас.
До весілля залишалося менше тижня. Куплено білу сукню, розіслані запрошення, заброньовано ресторан.
— Тарасе, а в нас у квартирі немає дивана. На чому спатимемо? На підлозі? — злякалася Оксана.
— Ні в якому разі. Диван купимо.
— А коли? — резонно запитала вона.
І вони пішли до меблевого магазину. Довго ходили між рядами, пробували дивани. Оксані сподобався один — скромний, але затишний. Вона сіла й заплющила очі.
— ЧиВони купили той диван, і з того дня він став мовчазним свідком їхнього щастя, сліз, примирення та ще однієї, вже справжньої, мрії, яка народилася через дев’ять місяців, коли на світ з’явився їхній син.
