Лукавий Тимофій
Соломія з матір’ю сварилися вже кілька днів. Втомляться, розійдуться по кутках, помовчать, почухають один одного. Але варто одній заспокоїтися й повернутися до розмови, як знову починається лайка.
— З тобою неможливо спілкуватися! Ти ж нікого не чуєш. Для тебе існує тільки твоя думка, і більше нічия. Ти й тата не слухала. Ось він і пішов від тебе, — кричала Соломія.
Розуміла, що згадувати батька не варто, це удар нижче пояса, але її несло, вона не могла зупинитися й контролювати свій гнів.
— Я все одно піду, бо без Дениса не можу. Я його люблю. Хотіла по-доброму піти, але, мабуть, не вийде. Я доросла, мені двадцять. Раніше в такому віці дівчат старими дівами вважали. Ти завжди така правильна. Сама від себе не нудить? Я не хочу бути, як ти… — Соломія змовкла.
— Та я ж не проти. І чую тебе чудово. То чого не одружуєтеся, якщо кохаєте одне одного? — майже спокійно сказала мати, налякана напором доньки.
— Знову почалося, — зітхнула Соломія. — Куди одружуватися? Ми студенти. На твоїй шиї сидіти? Чи на шиї його батьків? Вони й так квартиру Денисові купили.
— А на що житимете?
— Я ж казала, Денис працює, робить сайти, невеличкі програми на комп’ютері. Йому за це платять. Так, мамо. Невже не чула, що тепер так працюють, онлайн це називається? Грошей на їжу вистачить, а через рік закінчимо навчання й одружимося.
— То почекайте рік. Чи вже горить? Ти вагітна, тільки мені не кажеш? — Мати прискіпливо оглянула фігуру Соломії.
— Ні, мам, не вагітна. Набридло. З тобою марно говорити. — Соломія пішла у свою кімнату й почала витягати речі з шафи, запихати їх у рюкзак. Речі не поміщалися, і вона стояла біля дивана, роздумуючи, що робити.
У кімнату увійшла мати. «Зараз знову кричатиме», — подумала Соломія. Але мати мовчки постояла й вийшла. Соломія не знала, що й думати. За кілька хвилин вона повернулася, поклала на диван поруч із купою речей валізу. Вони з батьком їздили з нею до санаторію.
— Дякую! — Соломія обняла матір. — Я не на край світу їду, приходитиму до тебе. Дзвонитиму щодня. Якщо щось буде потрібно, скажи, ми з Денисом прийдемо, усе зробимо.
Мати раптом зникла, сіла на диван і сховала обличчя в долонях.
— Усі мене кидають. Правильно, тікайте, йдіть, ніби я якийсь монстр. Молода й здорова була потрібна, а тепер тільки заважаю. Батько собі молоду знайшов, стара його не влаштовує. Як виразка причепилася чи спину прихопило, я була потрібна. Доглядала за ним, масаж робила, готувала все на парі. Соки вичавлювала з картоплі й капусти. Тоді була потрібна. А як видужав, сили повернулися, пішов до іншої, молодої й здорової. Нічого, прихопить, приповзе до мене, тільки я не пробачу.
Тепер і ти йдеш. Що не жилося? Готувати самої доведеться, по магазинах бігати, прати. А ще й до занять готуватися. Жіноча доля тяжка. А як завагітнієш? Ну куди ти поспішаєш?
Соломія присіла поруч із матір’ю, обняла її за плечі. Відчувала, як та напружена, засмучена. Промелькнула навіть думка поступитися, залишитися.
— Зустрічалися б, як раніше. Навіщо з дому йти? — не могла заспокоїтися мати.
— Навіщо люди живуть разом? Бо не можуть жити одне без одного. Я його люблю. Я ж приходитимуІ так, з тихим гавкотом Тимофія на задньому плані, вони всі разом сіли за стіл, де після довгих слів, сліз і сміху нарешті відчули, що родина — це не просто слово, а щось більше, ніж можна пояснити словами.
