Невістка застала свекруху на своїй кухні і…
Галина Петрівна стояла посеред кухні і тримала в руках горщик з фіалкою. Фіалка була Софіїна. Софія купила її на Житньому базарі ще минулої весни довго вибирала між трьома, взяла ту, де листочки рівніші були. Поставила на підвіконня, поливала щонеділі. І тут ось свекруха стоїть, оглядає цю фіалку так, ніби зараз знайде там цвілого гнома, якого треба негайно утилізувати.
Галина Петрівна, що ви робите?
Софія вийшла з кімнати в майці й домашніх штанах. Олеся тільки-що заснула після обіду, і Софія сподівалась бодай пів години помовчати. А замість цього кроки, дзенькіт ложок і шум пакетів.
Прибираю, обірвала коротко свекруха, навіть голову не повернула. Ти знову фіалку не туди всунулась тут вона світ закриває, Софо.
Вона стоїть там, де я її поставила. Я це підвіконня вибрала спеціально.
Ну і даремно. Східна сторона. Фіалки сонця ранкового не люблять.
Вона ж росте чудово, дивіться. Он вже бутони.
Бо молода поки. Потім всихає. Я он туди її переставлю, біля холодильника, якраз поличка звільнилась.
Софія мовчки забрала з рук свекрухи горщик і поставила на місце.
Галино Петрівно, будь ласка, не переставляйте мої речі.
Свекруха дивиться не зла, радше здивована, ніби їй пояснили, що ручку дверей крутили не з того боку.
Софо, я ж не речі перекладаю. Я ж допомогти хочу.
Я знаю. Але це моя кухня. Я сама визначаю, що й де стоїть.
Твоя кухня… знизала брови Галина Петрівна, повернулась до крана. Гаразд, як скажеш.
Схопилася за губку і почала мити кран з виразним натхненням, мовби цим зараз змінить хід історії. Софія дивилась на широку спину в светрі кольору гірчиці й думала: от чого ти присунула у середу, без дзвінка, без попередження? Ключ в замку, двері розчахнулись і ти вже тут, серед чужого добра, командуєш, розповідаєш, як воно життя.
Хоча вголос нічого не сказала.
Коли Олеся прокинеться? не обертаючись, питає свекруха.
Десь через годину, може півтори.
Я тоді тут ще підчищу. Відпочивай.
Софія відкрила рота, закрила. Сказала рівно:
Галино Петрівно, у мене тут порядок.
Та я бачу. Пауза. Просто кран був у розводах.
Софія налила собі склянку води, стоячи біля вікна, дивилась на фіалку. Один бутон вже майже розкрився фіолетовий з білою облямівкою. Олеся щодня тикала туди пальцем і казала «квіток». Софія поправляла: «Квітка». Олеся реготала, казала ще раз «квіток».
Поставила склянку, пішла в кімнату. Двері не стала закривати закривати двері було б уже заявою, а їй сварки не хотілось. Хотілось, аби свекруха сама зрозуміла, що невчасно прийшла тут інші люди, і в них своя субота. Але Галина Петрівна, схоже, не розуміла. Або робила вигляд.
За двадцять хвилин з кухні потягнуло знайомим насиченим запахом. Літературно дух борщу чи юшки.
Софія вийшла.
На плиті її каструля. Вариться там щось.
А це що? спитала Софія.
Зварила суп. Курячий з вермішеллю. Віталік з роботи прийде, а у вас холодильник пустий.
Є ж гречка. І котлети.
Котлети вчорашні. Я викинула.
Софія застигла.
Ви мої котлети викинули?
Та вони ж вечора стояли, Софіє. Ще потруїтесь.
Галино Петрівно! Котлети були нормальні. Я їх сьогодні збиралась підігріти. Я сама їх готувала!
Та та що, котлети за п’ятдесят гривень. Я ж суп зварила. Он, дивись.
Софія стояла, дивилась на каструлю. Суп уже майже готовий, вермішель роздуло в прозорому бульйоні. Пахло смачно мабуть, саме це і бісило найбільше: що суп класний, що його зварили її ж руками, в її каструлі, зі своїх продуктів, але від імені Галини Петрівни, і тепер щось із цим треба було робити.
Дякую, сказала Софія. Але, будь ласка, більше не викидайте мою їжу.
Та я ж не спеціально, я ж допомогти.
Я розумію. Але не викидайте, добре?
Галина Петрівна помішала суп. Відповіді не було.
Софія сіла за стіл. Дивилася, як свекруха впевнено, мов удома, миє ложку, витирає плиту, відкриває шафи навмання і жодного промаху, все знаходить одразу. Це значило, що свекруха вже бувала тут і без Софії: коли вона була в мами, або гуляла з Олесею, або спала просто заходила і подивляла володіннями.
Галино Петрівно, сказала Софія, як часто ви тут буваєте?
Та буває. Як треба.
Як треба це як?
Свекруха розвернулася. Обличчя ніби образилося.
Софіє, ти що маєш на увазі? Я ж тут не чужа. Віталік мій син.
Так, і це його квартира. І моя.
Та я що, не можу зайти?
Можете, якщо скажете і якщо ми скажемо, що чекаємо.
Пауза затягнулась. Галина Петрівна подивилася на Софію тим самим поглядом, який вже давно був зрозумілий: здивування та легка образа, яка потім обов’язково перетвориться на телефонну скаргу Віталіку.
Ну, добре, сказала, нарешті. Як скажеш.
Суп залишила на плиті. Пішла через годину, ще Олеся не встигла прокинутись. Поцілувала внучку через двері і сказала тихо: «Тихенько, вона спить». Ключі забрала з собою.
Ввечері Віталік повернувся і одразу вдихнув запах супу.
О, мама заходила?
Так.
Смачно пахне.
Віталік.
Скинув куртку в коридорі. Озирнувся.
Що?
Вона прийшла без дзвінка. Викинула мої котлети. Переставила речі. Ходила по квартирі.
Софо, вона ж допомогти хотіла.
Я знаю, ти це вже казав. Але поговори, будь ласка, з нею. Поясни, що треба дзвонити, перш ніж прийти.
Віталік відламав шмат хліба, пожував.
Поговорю.
Ти кожен раз так кажеш.
Значить, ще раз поговорю.
Софія налила суп, подала Віталіку. Він ложкою, раз і…
Вона, звісно, суп варити вміє, промимрив і, здається, зрозумів, що не туди заїхав.
Софія їла мовчки.
Через кілька днів Галина Петрівна знову в гостях. Тепер у пятницю, о другій. Олеся тільки-но прокинулась, Софія слухала, як в дверях гримить замок.
Прокинулась, моя красунечко! Голос цвинтаря. Бабуся прийшла!
Олеся перестала кричати. Завжди переставала, коли бабця приходила. Софія й сама не знала радіти цьому, чи, може, пастись.
Свекруха вже біля дитячого ліжечка. Олеся простягає ручки.
Привіт, буркнула Софія.
Привіт-поки, Галина Петрівна схопила внучку, пригорнула й покружляла. Скучила. Ти дзвонила?
Ні, я ж поряд була.
Ой, то я тихенько, не заважаю.
Пройшли на кухню. Софія заварила чай, Олеся на руках у бабусі їла хліб з маслом, який та принесла у пакеті з ну, зрозуміло, з чим.
Я тут тортик купила, гордо повідомляє Галина Петрівна. Бисквітний. Олесечка полюбляє солодке.
Олеся торт не їсть.
А чо це?
Їй два з половиною. Я ще таке не дозволяю. В неї алергія була на шоколадний крем.
То на крем. А тут ваніль. Не шоколад.
Галино Петрівно, ну, будь ласка.
Софо, від шматочка ще ніхто не помирав, каже вона ласкаво, аж гидко: було б краще, якби різко.
Ваш син і моя дочка різні діти. В Олесі своя реакція.
Ти перебільшуєш.
Можливо. Але це моя дитина, і я прошу не давати їй торт.
Пауза. Олеся лізе в пакет. Бабуся сховала під стіл.
Ну добре, без торта.
Дякую.
Чаї пили. Олеся гралась каструлею й дерев’яною ложкою бабуся дістала з ящика, навіть не питаючи. Софія подивилася, але промовчала. Ложка чиста.
Як у Віталіка справи? питає свекруха.
Нормально. Втомлюється.
Він завжди був такий. Весь віддав себе роботі потім звалюється. Помішала чай. Йому б у відпустку Ви влітку кудись хочете?
Ще не вирішили.
Я б Олесю забрала до себе на дачу. Тиша, грядки, повітря.
Подумаю.
І що думати! Вирішуйте липень.
Галино Петрівно, я сказала подумаю.
Дивиться на Софію. Софія тримає кружку в двох руках обмін поглядами, що вже перейшов у окрему мову. Галина Петрівна повернулась до Олесі.
Олесю, йди до баби.
Дитина тягнеться, весело тупотить. Галина Петрівна втягнула носом волоссячко й занурилась у ніжність.
Софія помила кружки і глянула у вікно. Фіалка на своєму місці другий бутон майже розкрився.
Торт свекруха все таки дістала, варто було Софії відволіктися на телефон. Олеся вже хапала шматок бисквіта, а бабуся дивилася тріумфально.
Галино Петрівно.
Маленький шматочок! Вона сама потяглась!
Вона тягнеться до всього, що їй дають. Вона дитина.
Отож. Не треба її лякати.
Софія витягла бісквіт з долоньок, дала яблучко. Дитина взяла й подріботіла до каструлі.
Я просила не давати їй торт, сказала спокійно Софія.
Вона ж сама
У наступний раз скажіть: «ні». Ви ж доросла людина, можете сказати «ні»?
Галина Петрівна піднялась.
Я піду, мабуть.
Гаразд.
Ти сердишся
Ні. Просто прошу дотримуватись моїх правил у моєму домі.
Ваших правил Зрозуміло.
Пішла. Олеся махала: «Бувай, бувай». З коридору чутно було мяке: «Бувай, сонечко». Двері тихенько закрились.
Софія прибрала торт в пакет, поставила біля вхідних дверей: не забути віддати.
Увечері Віталік знову видав: «Вона просто любить Олесю».
Софія: «Я знаю».
То в чому проблема?
Довго мовчала, потім: «Ти розумієш, що вона приходить, коли заманеться, робить, що заманеться, й геть не рахується зі мною? Це наш дім. Я не повинна битись за право вирішувати, чим годувати свою дитину».
Віталік сидів на дивані, дивився у телефон. Потім підняв очі.
Вона допомогла нам із квартирою, Софія.
Ось воно.
Я памятаю.
Без неї ще років пять платили б оренду.
Я памятаю, Віталік.
То може ну
Що, терпіти? Давати їй можливість за гроші влаштовувати своє командування?
Відповіді не було.
Воно так не працює. Допомога не квиток на входи-виходи без запрошення.
Знову тільки: «Я поговорю з нею».
Ти це вже двічі казав.
Ще поговорю! Що ти хочеш?
Хотілось, щоб сам зрозумів.
Нічого. Добраніч.
Пішла до Олесі.
Дочка спала, руки в сторони, носом у подушку. Софія обережно перевернула її на спинку. Олеся шось буркнула й засопліла далі. Софія постояла в темній кімнаті, послухала.
Тиждень минув. Ще тиждень.
У суботу зранку дзвінок:
Софія, я хотіла зайти в неділю. Як ви?
У неділю ми зайняті.
Як зайняті? Віталік казав, удома будете.
Вдома, але маємо свої плани. Може іншим разом?
Пауза.
Я Олесі іграшку купила… Хотіла сама принести.
Передасте через Віталіка.
Ще тиша.
Ясно, голос став вже не ображеним, а якимось іншим. Ну, добре.
Ввечері Віталік знову.
Мама образилась.
Знаю.
Каже, що ти її не пускаєш.
Я не пускаю без попередження. Це різні речі.
Для неї це одне й те саме.
Софія розгладжувала постільну білизну, струшувала простирадло.
Віталік, ти чию сторону займаєш?
Ніяку… Просто хочу, щоб ви
Це не про «взаєморозуміння», а про те, хто вирішує в нашій сімї. Вона чи ми?
Ми.
То поговори з нею як слід. Щоб ключі віддала. Щоб дзвонила перед візитом. Щоб виконувала мої прохання щодо Олесі.
Підняв погляд.
Ключі?
Так, ключі.
Софія, це ж…
Що?
Пішов до вікна, зітхнув:
Їй буде дуже прикро.
А мені не прикро від її раптових вторгнень?
Це не те саме.
Чим відрізняється?
Пауза.
Бо вона мама, зітхнув.
А я мама Олесі та дружина в цьому домі. Софія склала простирадло. Я не кажу, що вона не може приходити, тільки нехай попереджає, питає і дотримується правил. Це не забагато.
Добре. Я поговорю.
Пішов на кухню. Вона чула, як вмикає чайник.
Витягла з корзини Олесину кофтинку з каченятами. Гудзик ледь тримався. Відклала шити.
Через два тижні Галина Петрівна зателефонувала Віталіку: у мене, мовляв, день народження у племінника, в пятницю не зможу, хочу в суботу, якщо можна. Віталік, як справжній дипломат, мамі: «Звісно, приходь», Софії нічого.
У суботу відкриває двері свекруха з пакетами. У пакетах бульба, цибуля, банка консервації, шматок домашньої свинячини, яблука, пакет з мукою.
Пиріжки буду пекти, звітує Галина Петрівна, Віталік з капустою любить.
Галино Петрівно, можна я
Софо, у тебе качалка є? Свою не взяла.
Є, але
То чудово! Я поки замішу, поки Олеся спить.
І вже миє руки, уже розкладає все сама, знаходить шухлядки з першого разу.
Софія вийшла. Знайшла Віталіка у спальні:
Ти сказав їй, що можна?
Ну так Вона ж
А зі мною порадитись не міг.
Ти б сказала «ні».
Ось воно, сіль.
Мовчала. За стіною стукала посудом Галина Петрівна. Спочатку пахло цибулею, потім чимось підігорілим, потім знову цибулею.
Наступного разу питаєш, тихо сказала Софія. Завжди.
Відповідь долетіла вже з-за стіни. Софія вже не слухала Олеса саме прокидалася.
Пиріжки вийшли на славу: румяні, хрусткі, з капустою. Олеся зїла один і виклянчила ще. Свекруха світилась. Софія їла мовчки й думала про котлети, про бісквіт, про фіалку.
Виходячи, Галина Петрівна підглянула на пустий куток у коридорі.
Ось тут поличка б знадобилась, для взяття взуття. Неудобно на підлогу…
Ми подумаємо, вставив Віталік.
Я на базарі бачила деревяну, гарну можу купити.
Не треба, сказала Софія. Якщо будемо вішати, самі виберемо.
Галина Петрівна окинула поглядом, то на Софію, то на Віталіка, взулася й пішла.
Двері зачинились.
А навіщо так? питає Віталік.
Як?
Вона ж допомогти пропонувала.
Вона хотіла поличку вішати в моєму коридорі без нашого дозволу. Це різні речі.
Він пішов на кухню. Софія чула, як він бере останній пиріжок.
Квітень був прохолодний. Софія гуляла з Олесею до обіду, потім дома прала, прасувала, варила, іноді навіть читала, якщо Олеся спала. Маленьке життя, але своє.
Якось, коли Олеся ще спала, а Софія читала біля вікна, вхідний замок клацнув.
Вона поклала книгу.
Галина Петрівна заходить, розглядається, бачить Софію:
О, ти дома, добре. Я лише на хвильку.
Галино Петрівно…
Секундочку, Софо. Я просто штори хотіла змінити. Привезла нові, гарні. Ці вже вицвіли.
Згорнула згорток, витягує з нього бежеві щільні штори з квіточками.
Зупиніться, сказала Софія.
Що?
Зупиніться. Мені не потрібні нові штори. Мені ті подобаються.
Софо, ці ж зовсім звичайні! А я гарні на розпродажі взяла.
Галино Петрівно. Софія встала. Я вам казала, дзвоніть перш ніж йти. Ви це чули?
Ну, чула.
Чому знову без дзвінка?
Думала, ти вдома.
Це неважливо. Мали подзвонити. І штори міняти не буду. Мені подобаються мої. Заберіть свої.
Галина Петрівна довго дивилася. Потім склала згорток.
Добре, коротко кинула. Ти тут хазяйка.
Так інтонація, що мало не «вискочка». А може «невдячна».
Так, підтвердила Софія.
Свекруха пішла, вперше не пивши чаю, нічого не залишивши на плиті.
Ввечері Віталік:
Мама дзвонила, засмутилась.
Я знаю.
Каже, ти грубіянила.
Я просила виконувати наші домовленості.
Вона хотіла допомогти.
Віталік. Софія подивилася. Скажи чесно: ти вважаєш, якщо хтось «хоче допомогти», можна все в чужому домі?
Мовчав.
Бо якщо так у нас різне бачення. Якщо ні підтримай мене. Не її, мене. Я твоя дружина.
Він взяв її за руку.
Я поговорю з нею.
Ти вже пять раз так казав.
Софія
Пять.
Забрав руку, встав, вийшов.
Софія помила посуд, витерла. Фіалку переставила до світла. Другий бутон розкрився, третій скоро.
Кінець квітня. Віталіку тридцять.
Софія готує до дня народження: мабуть, вперше з радістю. Вичитала рецепт медовика, збігала в АТБ, усе купила. Коржі вночі, коли Олеся спала. Торт складаний в холодильнику щоб настоявся.
Коли гостей трохи двоє друзів з дружинами, його сестра Наталя з чоловіком. І, звісно, Галина Петрівна.
Софія накрила стіл: олівє, запечена риба, квашені огірочки, домашня шинка, простий салат. Все як у людей.
Галина Петрівна прийшла першою. Дзвонила, попередила, що хоче допомоги. Софія: «Все готово, просто приходьте». Але, звісно, кухня це свята територія.
О, як ти накрила. Риба?
Так. Горбуша.
Віталік більше сьомгу любить.
У нас сьогодні горбуша.
Ну, добре. Поправила вилку на столі. Торт сама робила?
Сама. Медовик.
Медовий Віталік не дуже. Він наполеон любить.
Мені не казав.
Я знаю.
Софія різала хліб мовчки.
Я б зробила наполеон, тихенько додала Галина Петрівна. Так буває.
Я вже зробила торт.
Ну, побачимо.
Гості зібралися шум, сміх, Олеся бігає, всі її гладять, тичуть печеньком. Софія одним оком стежить, аби не переїла.
Віталік щасливо сміється, розмовляє, пє вина. Софія дивиться от він, живий, хороший чоловік, просто застряг десь посередині, бо не зрозумів, що йому слід брати рішення.
За столом Галина Петрівна навпроти Софії.
На торті, вже нарізаному на порції Галина Петрівна хвацько до дружини друга:
Медовий. Софія пекла.
О, пахне супер, каже сусідка.
Таке специфічне. Не всі люблять. Тяжкуватий.
Хтось простягнув за шматком. Софія розклала, встала.
Віталік, взагалі, наполеон любить, кинула свекруха у порожнечу. Але нема то й так.
Тиша дві секунди. Потім гості: «Вкуснючий», і пішло-поїхало.
Та Софія почула.
В кухні прибирала.
Повернулась.
Коли вечір затягувався, Олеся вже втомилася, засинає на руках. Софія понесла у дитячу. За нею тягнеться свекруха.
Я укладу, каже.
Я сама.
Софіє, ти втомилася. Давай я.
Я сама, Галино Петрівно.
Зупинилась. У залі сміх, дзвін келиха.
Ти ж завжди так. Я допомогти, а ти відтягуєшся. Мені прикро.
Софія підняла Олесю, вже майже всипала, і сказала тихо:
Галино Петрівно, я сама покладу свою дочку. Це не образа. Це моє право.
Пішла вкладати.
Повернулась гості вже збирались. Наталя цілувала брата, друг надягав куртку. Все до кінця.
Галина Петрівна риється у кухні з контейнером. Софія заглянула олівє.
Що ви робите?
Я залишки беру. Щоб не пропало.
Не пропаде. Ми доїмо.
Софія, там ще півмиски.
Я сама візьму.
Я ж уже
Віддайте, будь ласка, контейнер.
Тон рівний. Саме тому Галина Петрівна подивилася, уважно зупинилася.
Що з тобою?
Нічого. Віддайте контейнер.
Свекруха поставила його на стіл. Пауза.
Софіє, я не ворог твій.
Я знаю.
Я люблю Віталіка. Олесю.
Я знаю. Але в мене своя сімя. І нам потрібно трохи простору.
Якого простору? Про що ти?
Ось про що. Ви ходите, коли хочете, робите те, що вирішили самі, викидаєте мою їжу, переставляєте мої речі, везете штори без запиту, годуєте Олесю тим, що я забороняю. Сказали при гостях, що торт невдалий хоча Віталік ніколи не казав, що не любить медовик. І навіть якби було казати таке при людях непотрібно.
Галина Петрівна мовчала.
Я не ворог. Я мати вашої внучки. Дружина вашого сина. Хочу нормальних відносин. Для цього треба правила однакові для всіх.
Ти мене виганяєш?
Я прошу поважати дім.
Я поважаю!
Ні. Ви все ще не робите цього. Софія видихнула. Поцілуйте гостей і йдіть додому. Завтра я поговорю з Віталіком.
Свекруха взяла сумку. Застебнула. Довго дивилась.
Ну гаразд.
У залі обняла сина, поцілувала в щоку. Він щось сказав вона коротко засміялася. Прощалась з усіма. Заглянула в дитячу, але лиш притисла двері. Одяглася, пішла.
Віталік повернувся:
Утомився, потер лоба.
Сідай. Говорити є про що.
Справді?
Так.
Налила чаю. Сіла навпроти.
Віталік, я хочу, щоб ти забрав у матері ключі.
Він відставив чашку.
Що?
Ключі від нашої квартири. Я хочу, щоб ти взяв.
Довго мовчав.
Софіє, це ж
Знаю: їй буде прикро. Ти їй винен, бо допомогла з квартирою. Спокійно, без поспіху. Відповідь на питання про гроші: я пропоную взяти невеличкий кредит, повернути їй її частку. Розрахуватись, і тоді вона не матиме морального права розпоряджатися в домі.
Це Встав, походив. Софія, ми ж вже платимо кредит! Навіщо ще один?
Щоб ти не повторював «вона нам допомогла» кожного разу.
Я не кажу
Кажеш. Постійно. Саме це.
Зупинився біля вікна, подивився на нічне місто.
Мама складна жінка. Все життя одна, після батька нас із Наталкою на руках, через неї все проходило.
Я розумію.
Вона не зі зла.
Я теж це розумію. Віталік, не прошу тебе розлюбити маму. Я хочу нових стосунків між вами. Ти не хлопчик, у тебе родина. Вона повинна знати кордони.
Вона образиться за ключі.
Можливо. Але або дотримується правил, або без ключів. Це не жорстокість. Просто справедливість.
Ти сьогодні її вигнала.
Я попросила піти.
Вона розстроїлась.
Я теж.
Вона встала. Він теж.
Ти хочеш кредит?
Я хочу, щоб це був НАШ дім.
Він уже наш.
Ні, поки в неї є ключ.
Він узяв чашку, ковтнув.
Дай мені кілька днів.
Добре.
Я поговорю за все.
Добре.
І про ключі.
Добре, Віталік.
Торт був смачний, реально.
Вона не відповіла. Забрала посуд.
Три дні тиша. Галина Петрівна не дзвонила. Віталік ходив тихо.
На четвертий вечір:
Я їй дзвонив.
Софія подивилась.
І?
Було складно. Почухав потилицю. Вона плакала.
Знаю.
Казала, що ми її не любимо.
Це її класика.
Так. Замовк. Я пояснив про ключі, про речі, про те, що Олесі не можна солодке, якщо ти забороняєш.
Вона погодилась?
Не одразу. Казала, що ти її витісняєш.
А ти?
Сказав, що ми разом вирішили.
Софія видихнула.
Дякую.
Ключі просила почекати тиждень, звикнути.
Це не відповідь.
Софія, ну, тиждень. Якщо не віддасть я сам поїду й заберу. Гаразд?
Вона подумала.
Гаразд. Тиждень.
Кивнув. Газету розгорнув.
Про кредит теж думаю: ти мабуть права. Треба порахувати.
Порахуємо.
У банку знайомий, можна умовитись.
Добре.
Тиша у квартирі була спокійна. Олеся в кімнаті щось мугикала, гралася кубиками.
Софія вийшла, глянула будує башту.
Башта, сказала Софія.
Башта, кивнула Олеся й доміняла ще один кубик.
Башня хитнулась і втрималась.
Минув тиждень. Галина Петрівна у середу зателефонувала: у суботу підійду, якщо зручно? Софія: зручно. У суботу як домовились, о третій.
Маленький пакуночок: Олесі книжку з картинками. Вручила мовчки.
Ось, про звірят. Вона любить.
Дякую.
Бабусю! Олеся побігла з кімнати.
Галина Петрівна підхопила, пригорнула. Над головою дитини дивиться на Софію не образа, щось інше.
Чаї пили. Про погоду, про дачу, про те, що літо, мабуть, буде сонячне. Олеся показує бабусі зайця, ведмедика, лисицю.
Ведмедик, каже.
Ведмедик, підтакує бабця.
В кінці чаювання свекруха дістала ключі. Один відчепила, поклала на стіл.
Ось, як домовлялись.
Віталік взяв, трохи потримав, у кишеню.
Дякую, мамо.
Немає за що. Допила чай. Скажете, коли кликати прийду.
Гаразд.
По дзвінку це нормально. Ви родина, у вас своя дорога.
Нас приємно бачити, коли ти приходиш, озвався Віталік.
Подивилась на нього, на Софію.
Я знаю.
Чи то була правда хто зна. Софія вже не аналізувала.
Галина Петрівна пішла о пів на шосту. Олеся помахала з вікна. Знизу, з тротуару бабця махнула у відповідь.
Віталік закрив кватирку.
Ну?
Ну, відповіла Софія.
Олеся пішла з книжкою у кімнату. Стояли біля вікна.
Вона довго не дзвонила. Важко їй.
Знаю.
Ти не шкодуєш?
Софія подумала, по-справжньому.
Ні.
Я теж.
Вони стояли разом, дивились вслід Галині Петрівні у гірчичному светрі, з сумкою, аж за поворот зникла.
Шафа, до речі, так і не на місці, скинув раптом Віталік.
Яка?
У коридорі. Вона весною посунула. Ти казала, не так стоїть.
Ти памятаєш?
Памятаю.
Софія посміхнулась.
Зараз?
А чому ні.
Переставили шафа стала, як треба. Дверцята відкрилась легко.
Ось так, сказав Віталік.
Ось так.
Олеся з книжкою:
Мамо, дивись, лисичка.
Лисичка, погодилася Софія. Хитра.
Хитра! і побігла далі.
Софія зайшла на кухню, налила води. Поставила склянку, глянула на фіалку.
Фіалка стояла там, де мала стояти. Три бутони розквітли за цей місяць, всі три пишні фіолетові з білою каймою. Четвертий напружено готувався до життя, ще тугий. Листя темно-зелене й рівне. І нічого не зівяла.
