А ти мені подобався…
Соломія вийшла з офісу й підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло вкрив тонкий шар снігу. Вона сіла за кермо й одразу ж увімкнула печку, щоб прогріти змерзлий салон. Двічі провела швабрами по склу, зітхнувши, коли сніг посипався долілиць.
Вона виїхала на дорогу, але рух був важким — довгий час стояла у черзі на світлофорі, потрапивши в пастку вечірньої пробки. Здавалося, уся Київська окружна зібралася в одному місці. Проїжджаючи повз ТРЦ «Атлант», Соломія вирішила завернути, щоб перечекати годину пік і заодно подивитися новорічні прикраси.
Та й тут паркінг був забитий до останнього метра. Вона вже пошкодувала про свій вибір — краще б повзла в пробці, ніж крутилася між рядами. Але раптом у дзеркалі заднього виду маякнули фари — великий позашляховик від’їхав, звільнивши місце.
Всередині було душно й галасливо. Соломія розстебнула пальто, зсунула шарф і пішла вздовж полиць. Блиск ялинкових прикрас, яскраві гірлянди й юрба людей рябило в очах. Вона поклала в кошик кілька кольорових куль, сріблястих оленят, рушники з Дідом Морозом у подарунковій упаковці й кілька келихів для шампанського.
Для мами й чоловіка вона купить щось серйозніше, а ці дрібнички підуть колегам. Соломія стала до черги в касу, відчуваючи, як голова тріщить від шуму. Погана ідея — прийти сюди в п’ятницю ввечері. Завтра вранці було б спокійніше.
Нарешті, її черга. Пробиваючи покупки, вона з жахом усвідомила, що набрала забагато. Але що ж, придасться.
З пакетом у руках вона йшла до виходу, уникаючи натовпу.
— Соломія!
Вона спочатку не зрозуміла, що це до неї.
— Гордієнко!
Лише почувши дівоче прізвище, вона зупинилася. Люди ззаду натикалися на неї, тому вона відійшла вбік і озирнулася, шукаючи того, хто її кликав.
— Привіт, Соломія, — почулося збоку.
Вона обернулася й побачила чоловіка в потертій куртці, з бородою й чорною шапкою, натягнутою аж до брів. Він посміхався, і вона помітила, що у нього немає одного переднього зуба. Щось у його голосі було знайоме, але вона не могла згадати, хто це.
— Не впізнаєш? — спитав він. — А я тебе відразу побачив. Майже не змінилася.
— Богдан?! — видихнула вона, ледь не випустивши пакет із рук. Що з ним сталося? Яким чином він опинився в такому стані?
— Я, — він усміхнувся щиро, знову показавши прогалину в зубах. — Що, сильно відрізняюся?
— Так… — вона кивнула. — Що з тобою?
— Довга історія. Може, сядемо десь? Тут є кафе.
Соломія не могла звикнути до його вигляду. Це ж Богдан — хлопець, через якого вона пролила стільки сліз у школі. Тепер їй було соромно стояти з ним поряд.
— Вибач, мені треба йти, — промовила вона, відводячи погляд.
Але в очах Богдана була така надія, що вона не змогла відмовити.
— Якщо ненадовго…
Він радісно кивнув і повів її до кафе.
У залі було тихо, лише кілька відвідувачів. Вони сіли в кутку, де світло ледве досягало столу.
Офіціант поставив перед Соломією каву, а перед Богданом — дві тарілки.
— Ти тут працюєш? — спитала вона.
Він кивнув, опустивши очі. Зрозуміло — не на керівній посаді.
— А ти стала лікарем, як мріяла?
— Ти пам’ятаєш? — здивувалася вона. — Так, я ендокринолог.
— Подарунки чоловікові й дітям купила? — він позирнув на пакет.
— А ти… одружений?
— Був, — буркнув Богдан. — На Мар’яні. Чи пам’ятаєш її? Вона мене й до такого… довела.
Соломія відчула, як щось стиснуло її вВона випила каву, не знаючи, що йому сказати, а потім підвелася зі столу й пішла, не обертаючись, бо в серці вже не було місця для давнього кохання, лише важкий камінь провини.
