Роса ще не встигла зникнути з трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої кромки лісу.
Олесь стояв на ґанку, милуючись красою ранку та ковтаючи повітря. За спиною почулися плескучі кроки босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла і стала поруч.
— Як же гарно! — зітхнув Олесь. — Іди в хату, простудишся, — ніжно сказав він і поправив хустку, що зісковзнула з круглого білого плеча.
Жінка притулилася до нього, обхопила його руку.
— Не хочеться від’їжджати, — прошепотів Олесь, у голосі відчувалася ніжність.
— То не їдь. — Її голос був солодкий, манливий, як спів сирени. «Залишуся, а що далі?» Ця думка прочистила Олесю голову.
Якби все було так просто, він давно б уже залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викинеш, та й діти… Оленка вже майже не живе вдома, у свого хлопця ночує частіше, ніж вдома. А Андрійку всього чотирнадцять — найскладніший вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробить він тут грошей? Зараз він не рахує гривні, дарує Марійці дорогі подарунки. А якщо зарплата впаде вдвічі? Чи буде вона любити його так само?
— Не починай, Марійко, — відмахнувся Олесь.
— Чому? Дорослі діти, час подумати про себе. Сам казав, що з жінкою лише по звичці. — Марійка образилася й відійшла.
— Якби ж я знав раніше, що зустріну тебе… — Олесь глибоко зітхнув. — Не сердься. Час їхати, якщо хочу до вечора повернутися. Вантаж чекає, договір.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову зачепиш душу — і назад до дружини. Набридло чекати. Микола вже давно заміж кличе.
— То йди, — похмуро сказав Олесь.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов із ґанку, обійшов хату й пішОгородом до окружної дороги, де на узбіччі його чекала вантажівка, він ішов у важкому мовчанні, не обертаючись до вікон, за якими зналася заплакана жінка.
