Оригінальний чоловік
Олена й Данило зустрічалися два роки. Її мати вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, а до весілля так і не дійде. Сам Данило запевняв, що поспішати немає чого, — усе ще попереду, їм і так добре разом…
Минуло літо, з дерев обпали листя, вкривши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого жовтневого дня Данило раптом незграбно зробив Олені пропозицію, подарувавши скромне малесеньке каблучко.
Вона обхопила його за шию й прошепотіла на вухо: «Так», а потім надягла каблучко на палець і радісно скрикнула: «Так!», піднявши руки догори й підстрибуючи від щастя на місці.
Наступного дня вони пішли до ЗАГСу й, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Олені хотілося весілля влітку, щоб усі побачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Данилом не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім ще й передумає. А вона його кохає й не переживе розлуки.
У день весілля люто завирувала снігова курява. Вітер розчесав ретельно укладене волосся. Повітряна спідниця білої сукні роздувалася дзвоном, і здавалося, що черговий порив підхопить красуню наречену й понесе далеко-далеко. На ґанку Данило підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ані курява, ані розкуйовджене волосся — не могло зіпсувати радості закоханих.
Спершу Олена купалася в любові й щасті. Здавалося, так буде завжди. Ну, бували й невеликі сварки між молодими, але вночі вони швидко мирилися й кохали одне одного ще сильніше.
Через рік у щасливій молодій сім’ї народився Андрійко.
Хлопчик ріс спокійним і кмітливим на радість мамі й татові. Данило, як більшість чоловіків, мало допомагав Олені доглядати за сином, боявся брати малюка на руки, а якщо й брав, то Андрійко відразу починав ревіти, і Олена швидко забирала його.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось підросте, тоді й буду з ним у футбол грати. Я краще забезпечуватиму вас,— говорив Данило, але його зарплати ледве вистачало на трійку.
Андрій підріс, пішов до садочка, Олена вийшла на роботу. Але грошей не прибавилося, накопичити на перший внесок за квартиру в іпотеку ніяк не виходило. Почалися претензії, подружжя сварилося, докоряючи одне одному за зайві витрати. Миритися так легко, як колись, у них уже не виходило.
— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Ти їх, чи що, їси? — роздратовано спитав одного разу Данило.
— Ти їси,— зірвалася Олена. — Дивись, який живіт відростив.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, змінилася. Я одружився з гарною метеликовою, а ти в гусеницю перетворилася.
Слово за слово вони посварилися люто. Олена, стираючи сльози з вій, пішла за Андрієм до садочка. Повертаючись, слухаючи лепет сина, вона раптом зрозуміла, що не може втратити Данила. Зараз прийде додому, обійме його, поцілує й попросить вибачення. І Данило, як колись, відповість на поцілунок, і все стане, як було. Милі, як відомо, сваркою тілько тішаться. Настрій піднявся, і Олена підганяла ледве встигаючого за нею Андрійка.
Але квартиру зустріли тиша й темрява. З вішалки зникла чоловіча куртка, нема й черевиків. «Остигне, повер«Остигне, повернеться», — вирішила Олена й почала смажити картоплю з салом, як любив Данило.
