Мені виповнилося 45 років цьогоріч, і ось яку історію я маю занотувати у свій щоденник. Я, Олег Коваль, одружений уже чверть століття з моєю коханою дружиною, Лесею і от наприкінці зими, 27 лютого, трапилося щось, що я не забуду, напевне, ніколи.
Я завжди був педантичним у дрібницях: памятав, коли потрібно змінити масло у нашому Ланосі, памятав, коли Микола і Вітя збираються на риболовлю, знав усі прикмети на добрий кльов. А ось родинні дати день весілля, дні народження наче витирало мені з памяті.
Дружина раніше підказувала: то запишку покладе, то вголос згадає, то прямо спитає. Але цього разу, видно, хотіла перевірити, чи щось мені дає досвід багатьох років разом. 45 років ніби й невеликий ювілей, а все ж важливо.
Так от, у ту пятницю я крутився ще зранку по квартирі, шукаючи рюкзак і вудки. Леся, ти часом не бачила мій термос? Хлопці вже дзвонять, чекають під підїздом. Пора на Десну кажуть, щука бере, як ніколи! Повернусь у неділю ввечері, звязку майже не буде.
Сказав і вибіг, цмокнувши дружину в щоку, навіть не глянувши Не сумуй! Купи собі щось смачненьке, кинув на ходу.
Звісно, я й гадки не мав, що залишаю її саме в такий день. Лише ввечері, коли вже сидів біля багаття на березі річки, відчув якесь дивне занепокоєння, але все звалив на погоду.
Між тим, вдома Леся бачила календар, де яскраво-червоним кружечком було обведено її день народження. І, як потім зясувалося, вона вирішила не журитися.
У мене була невеличка кубушка я відкладав у сейфі гроші на новий мотор для човна. Здається, приблизно 300 тисяч гривень набралося. Код від сейфа Леся знала, бо інколи я його забував і сам звертався до неї.
Повернувшись у неділю під вечір, я зайшов додому із відром впійманої риби та очікуванням заслуженого відпочинку. А дома все було зовсім інакше: у вітальні залишки весілля чи, скоріше, свята з шампанським, дорогі пакети на дивані, усюди квіти, порожні пляшки від ігристого. Дружина виглядала задоволеною, а кімната наповнена запахом парфумів і сміху, що ще не стих.
Що тут трапилося? трохи ошелешено спитав я. В нас гості були?
Були, спокійно відповіла Леся. Я ж святкувала день народження. Сорок пять років. А ти, бува, памятаєш?
Я стояв, не знаючи що сказати, аж поки не спромігся пробурмотіти:
Гм Леся, тут таке Я зовсім забігався Вибач, справді забув.
Все добре, сказала вона приязно, я не сумувала. І святом займалася сама. І подарунок обрала без тебе.
Я раптом пригадав про сейф, і одразу рвонув до кабінету. Дверцята були відчинені. Сейф порожній.
Де гроші? спитав я хрипким голосом.
Он у що я їх вклала, Леся кивнула на навколишню красу. Я витратила все на себе, подруг, святкування, нарешті купила собі ту брошку, про яку давно мріяла.
Я сів на диван, мовчки втупившись у відро з рибою. Лаяти дружину було ні до чого: гроші ж з сімейного бюджету. А рибу я чистив, зовсім мовчки.
Минуло півроку. Мотор збираю купити заново. Та тепер у моєму телефоні нагадування про кожен важливий день: за місяць, тиждень і напередодні. Іноді уроки обходяться дорого. Але тепер я знаю: справжню цінність мають не риболовля і техніка, а кохані поруч. Цього року я вже точно ніколи не забуду найголовнішої дати в нашому житті.
