**Щоденниковий запис**
Лежала, закривши очі. На сусідньому ліжку сиділа Світлана, підібравши ноги, і читала вголос підручник. Мій телефон раптово загудів від знайомого дзвінка. Світлана закрила книжку й докірливо подивилася на мене.
Відповіла неохоче. За хвилину вже сиділа на ліжку, потім кинула телефон, схопила спортивну сумку й почала хапати речі з шафи.
— Ти куди збираєшся? Що сталося? — затривожилася Світлана.
— Сусідка подзвонила, маму забрали до лікарні, серцевий напад. — Застягнула молнію на сумці й кинулася до дверей, де на вішалці висіли куртки, стояли черевики.
— Завтра ж іспит. Вона в лікарні, за нею доглянуть. Здаси потім, — підвелася з ліжка Світлана, дивлячись, як я вдягаю чоботи.
— Послухай, поясни у деканаті. Я приїду й усе владнаю, здам у канікули. Усе, у мене автобус за сорок хвилин. — Уже застібала куртку.
— Подзвони, як там мама, — попросила Світлана, але я вже вискочила. За дверима затихли кроки.
Світлана знизала плечима й повернулася до кімнати. Побачила на моєму ліжку зарядку, схопила її й босоніж вибігла за мною.
— Наталю! Наталю, стій! — гукала вона, спускаючись сходами.
Двері внизу грюкнули. Світлана перестрибнула через три східці, вибігла на вулицю.
— Наталю!
Я обернулася, побачила в її руках дріт і повернулася.
— Дякую. — І знову побігла.
— Коваленко, що це у вас? Одна двері з петель виносить, друга босоніж тікає! — гримнула вахтерка.
— Вибачте, Ганно Іванівно, у неї маму в лікарню забрали. Холодно, я піду? — і, не чекаючи відповіді, побігла назад.
— Господи… — вахтерка перехрестилася. — Збережи й помилуй!
Світлана повернулася в кімнату, струсила пісок з ніг, прибрала речі й пішла за чаєм. Завтра іспит — треба зігрітися.
Стемніло, коли в двері постукали.
— Хто там? — голосно запитала Світлана, але у відповідь мовчанка. Відкрила — на порозі стояв Андрій із скромним букетом.
— Заходь. — Впустила його, а потім сказала, що я поїхала.
— У неї ж іспит…
— Я поясню в деканаті. Вона перездасть. — Дивилася на квіти.
— Тобі, — простягнув він.
— Дякую. Чаю хочеш? — Підійшла до вікна, взяла банку.
— Я за водою, а ти роздягайся. — Усміхнулась і вийшла.
Андрій скинув лише чоботи, сів на моє ліжко й провів рукою по ковдрі.
Світлана повернулася, поставила квіти, відійшла й позаздриво подивилася.
— Гарно. А що це за квіти?
— Левкої, — відповів Андрій. — Я піду.
— Ви з Наталею кудись збиралися? — поспішно запитала Світлана.
— Так. До театру взяв квитки.
— Тоді візьми мене! А то ж пропадуть.
Андрій завагався.
— У тебе ж іспит.
— Та що там! — махнула рукою Світлана.
Він подумав. Наталя поїхала, а квитки дійсно пропадуть. Вони ще не були серйозно разом…
— Підемо, — зітхнув.
— Ура! — Світлана підстрибнула. — Зачекай за дверима, я переодягнуся.
Вже через п’ять хвилин вона вийшла — підфарбована, з гарною зачіскою.
— Пішли, а то запізнимося.
У театрі Світлана веселилася, дивилася на Андрія. Він теж розкріпався. Потім вони йшли пішки, обговорюючи виставу.
Дійшли до гуртожитку — двері вже замкнені.
— Сьогодні чергує Ганна. Не відкриє. Що робити?
— Ходімо. — Він повів її вздовж будівлі, побачив, як дві дівчини лізуть у вікно. — Давай за ними!
Підштовхнув її, хтось зсередини підхопив. Тут за рогом засвистів свисток.
— Швидше! — прошепотіла Світлана.
Андрій піддався й упав у кімнату. Вікно зачинили, сміялися.
— Спасибі, дівчата. — Він підштовхнув Світлану до дверей.
Залишилися самі.
— Залишайся… Ти мені подобаєшся. Дуже, — прошепотіла Світлана й піднесла губи…
Я повернулася в пустСвітлана дізналася, що живе не одна.
