Колись давно, вже минуло багато років з того дня, я пережила одну незабутню історію. Мій чоловік, Степан, у свої пятдесят мав одну кумедну рису він міг без запинки назвати, коли треба замінити масло в авто чи у який день збирається компанія на риболовлю до Дніпра, але родинні свята вперто вилітали у нього з голови.
Зазвичай я натякала йому заздалегідь: залишала записки на столі в кухні, вішала оголошення на холодильник. А інколи ледь не в обличчя питала. Але коли настав мій сорокапятий день народження, захотілося простого і без нагадувань щастя хай сам пригадає. Думала, четверть століття разом чогось навчить людину
Того памятного ранку в пятницю Степан носився по квартирі в пошуках вудочок та рюкзака.
Оленко, ти мою флягу на чай не бачила? Хлопці вже чекають біля машини. Їдемо на Десну саме час на ляща! Повернусь у неділю, трубка майже не ловить.
Швидко мене цмокнув у щоку, навіть очі не зустрівши.
Не сумуй, купи собі щось смаколиків.
Двері грюкнули. Я підійшла до нашого стінного календаря: дата була обведена червоним олівцем. Мій ювілей. І він її не просто забув: вибрав для риболовлі самий цей день
Спочатку мені було дуже боляче. А далі як сніг у березні, холод і спокій усередині. І народилася у мене одна ідея. Треба провчити чоловіка, який ставить друзів та рибу вище коханої. І я почала цей план втілювати у життя. Повернувшись додому, Степана чекав такий «сюрприз», що вже ніхто в нашій родині не забував цю дату.
У нього у письмовому столі була схованка. Він складав туди гроші, які відкладав давно на новий мотор для човна. Кілька разів я помічала: сума збільшується, наче гриби після дощу. Код від сейфу я знала він його колись сам мені сказав, бо частенько забував.
Грошей там було гримуче понад дванадцять тисяч гривень. Оце з мене сміливість, думаю я, коли відкривала сейф.
Ті вихідні я собі дозволила все, про що зрідка мріяла. Замовила великий стіл із смачними наїдками, запросила подруг. Квіти всюди, сміх, музика, шампанське рікою. Наступного дня вечеря у ресторані з видом на стародавню Софію. Після розслабляючий масаж у спа.
А наостанок срібна брошка з бурштином, на яку давно задивлялася у вітрині, завжди відкладаючи покупку через «родинні цілі».
В неділю увечері двері відчинилися. Степан заходить, веселий, відро карасів несе.
Ти бачила, яку рибу привіз?! Відпочили на славу!
Але він тільки ступив у вітальню зупинився. На підлозі валяються квіткові корзини, на дивані пакети з подарунками, на столі порожні пляшки.
Що у нас тут було? Гості?
Були, спокійно кажу. У мене ж день народження. Сорок п’ять років. Пригадуєш?
Він замовк, потім тільки схопився за голову.
Оленко, пробач, я справді забув Зараз такий вир бозна-який, друзі Сам бачиш
Я йому підтакнула:
То я не журилася. Все організувала собі сама. І подарунок вибрала на свій смак. Навіть без твоєї підтримки.
Його погляд майнув на двері до кабінету. Я знала подумав про сейф. Кинувся туди і повернувся вже зовсім без барви на обличчі.
Де гроші? Там усе пусто! Де моя заначка?
Ось воно, я рукою показала на кімнату. Ось тут твій мотор.
Як же так? Я ж два роки складав! Це ж мотор
А я двадцять пять років терпіла, тихо, але твердо відповіла я. Ти забув про ювілей я зробила так, щоб він тобі запамятався.
Він сів на диван і дивився то на рибу, то на сейф, то на мене. Лаяти мене було марно гроші наші спільні.
Рибу чистив мовчки.
Минуло півроку. На мотор Степан відкладає заново. Але тепер у нього в телефоні стоїть будильник за місяць, тиждень і день до кожної річниці. Іноді уроки бувають дорогими, але цей, певна, залишиться із ним назавждиА на мій наступний день народження, ще за тиждень до дати, Степан сам приніс мені коробку з бантом. Я відкрила а там білет у Львів, на двох, і квиток у театр, про який я колись згадувала ще у молодості. Він стояв, зніяковіло сміявся і тиснув мені руку:
Більше не забуду. Тепер твій ювілей мій головний календар.
Я подивилася на нього й зрозуміла: річ не в моторі, і не в рибі, навіть не в подарунках. А в здатності зрештою побачити найголовніше, що в тебе є. Того вечора ми довго сиділи на балконі з чаєм і дивилися, як за вікном сипле дрібний липневий дощ і линуть над Києвом ластівки, а мені було тепло і спокійно наче вперше за довгі роки ми обоє згадали, як це: святкувати життя разом.
