Подорож до моря
П’ятдесят дев’ятирічний Богдан Васильович Шевченко залишився удівцем. Донька після похорону матері одразу запропонувала батькові переїхати до неї.
— Тату, поїдемо до нас. Ну як ти тут один будеш? Важко ж. Хоч на перший час поїдемо. Прийдеш до тями…
— Дякую, звісно, доню, але не поїду. Ти за мене не хвилюйся. Я не немічний дід, сам себе обслуговувати можу. Що я в вас робитиму? Краще ти поживи в мене довше, — Богдан Васильович з надією подивився на доньку.
— Тату, там Лесько з Дмитром самі. У Леська складний підлітковий вік, у Дмитра робота… Мені треба їхати, — провинувато сказала Соломія й обняла батька.
— Розумію. — Богдан Васильович похлопав доньку по руці.
— Тату, якщо що буде потрібне, одразу дзвони. Обіцяєш?
— Що мені одному треба? Поїсти приготую, пральна машина працює, підлогу вимити зможу. Поки Марійка хворіла, всьому навчився. Вона лише підказувала. Чи може брудно в мене? — У голосі Богдана Васильовича пролунала образа.
— Що ти, тату, дуже чисто в тебе. Не сердься, просто турбуюся за тебе. — Соломія притулилася до плеча батька.
— Я не зап’ю з горя. За молодих часів горілкою не балувався, а тепер уже пізно починати. Не хвилюйся, їдь.
На тому й порішили. Богдан Васильович зібрав доньці з собою гостинців. Соломія підняла важку сумку.
— Тату, навіщо стільки? У нас усе є.
— Спробувала б матері відмовити. Бери, зайвим не буде. Потяг довезе, а там Дмитро зустріне, — беззлобно буркнув він.
На вокзал вони приїхали за кілька хвилин до відправлення поїзда. Провідниця перевірила квиток і попросила піднятися у вагон, оскільки залізничний склад ось-ось рушить.
Соломія востаннє обняла батька, поцілувала в щетинисту щоку. Поспішно взяла його сумку, ховаючи очі, наповнені сльозами. Швидко піднялася у вагон. Поки провідниця зачиняла двері, вона махала батькові рукою та посміхалася крізь сльози.
Богдан Васильович довго дивився, як поїзд, набираючи швидкість, перетворювався на крапку, поки зовсім не зник із виду. Серце ніяло від туги та болю. Ось і залишився сам. Поки донька була поруч, бравирував, а тепер дав волю сльозам. Навколо нього лунали голоси, сміх, ходили люди, а він ішов до зупинки автобуса, ніби пустелею, нічого не помічаючи.
«Ох, Марійко, як мені жити без тебе тепер? Може, даремно я не поїхав із Соломією?» Дійшовши до автобусної зупинки, він вирішив йти додому пішки, відтягуючи момент зустрічі з порожньою квартирою.
Повільно йшов він пильною вулицею, згадуючи, як зустрів Марійку…
***
Ще зі школи Богдан був закоханий у Оксану, тендітну дівчину з розсипом золотистих веснянок на обличчі та мідяним волоссям. Веснянки не зникали навіть узимку, лише трохи блідли. Богдан ласкаво називав її сонечком.
У випускному класі в її батька виявили туберкульоз легень. Лікарі порадили переїхати жити в теплий клімат із вологої середньої смуги. Батьки Оксани швидко продали квартиру й поїхали на південь, на берег Чорного моря. Там купили будинок.
Спочатку вони з Оксаною часто листувалися. Як мати не зайде до кімнати, Богдан мрійливо дивиться у вікно чи пише листа. У кожному листі він обіцяв Оксані, що наступного літа обов’язково приїде до неї. Мати починала лаятися, що замість готуватися до вступних іспитів до інституту, він займається дурницями. Богдан ледь чув її, він уже був там, з Оксаною.
Після першого курсу Богдан поїхав у будівельний загін, щоб заробити грошей на поїздку, не просити в батьків. Повернувся в середині серпня схудлим і засмаглим, і з порогу оголосив батькам, що їде на південь, до Оксани.
Мати сприйняла новину вороже.
— Не пущу одного. Напиши спочатку, попереди, що їдеш, запитай дозволу в її батьків. Звалишся, як сніг на голову. Минув рік, усе могло змінитися.
Мобільних телефонів тоді ще не було, а стаціонарні були не в усіх, тим більше у приватному будинку. Довелося Богданові знову писати листа, з нетерпінням чекати відповіді, шкодуючи, що не здогадався написати батькам Оксани раніше і втратив багато часу.
Коли прийшла відповідь, виявилося, що дістати квиток на потяг практично неможливо, не кажучи вже про зворотний. Усі ніби змовилися, і решту літа вирішили провести на морі. Так і не поїхав Богдан того літа до Оксани.
Ображений на батьків і на весь білий світ, він написав їй, що наступного літа подбає про квитки заздалегідь і вже точно приїде, у них усе попереду…
Оксана не відписала. Богдан страждав, бурчав на батьків, писав листа за листом, але відповіді так і не отримав.
Дощової осінньої ранок Богдан біг до автобусної зупинки й наліОхопивши Марійчину руку, Богдан усміхнувся, бо нарешті відчув спокій.
