Кінець вересня видався теплим і сухим. Незабаром почне холодати, підуть мрячні дощі. Така вже осіння погода – непередбачувана. «Треба обов’язково вибратись на дачу, бо як почнуть дощі, розмелить дорогу, і потрапити туди можна буде лише з настанням морозів», — зітхнула Дарина і знову набрала номер чоловіка.
— Даринко Володимирівно, можна піти на годинку раніше? Мама просила підвезти її на дачу, — бухгалтерка Оленка звела бровки дімочком і благально дивилась на начальницю.
— Я й сама б не проти піти. Гаразд, але в понеділок — на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Бо більше не відпущу, — зіграно суворо сказала Дарина.
— Дуже вам дякую, Дарино Володимирівно! Прийду вчасно, обіцяю, — бровки Оленки миттєво розігнулись, очі засяяли. Вона підбігла до шафи, дістала куртку й вилетіла з кабінету.
«От так спритна! Підійшла відпроситись, а комп’ютер уже вимкнений, і сумочку прихопила. Знала, що я дозволю. Але де ж Максим?» — Дарина знову набрала його номер, і знову бездушний голос повідомив, що «абонент недоступний». — Нічого, завтра не викрутиться — як мила поїде на дачу. У мами скоро день народження, треба привезти картоплю, банки з солінням…
Вона поклала телефон, пошевелила мишкою, щоб розбудити екран, і заглибилась у таблиці.
Коли задзвонив телефон, Дарина так зраділа, що відповіла, навіть не глянувши на номер.
— Максе, чому телефон вимкнений? Тебе цілий день не можу додзвонитись…
— Перепрошую, це оперуповноважений… Коваленко, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, а прізвище Коваленко так збентежило Дарину, що вона подумала — може, почулася.
— Максе, ти де? — обережно запитала вона.
— Ви дружина Максима Богдановича Шевченка? Як до вас звертатись? — спитав чоловік.
— Дарина Володимирівна… — вона захлибнулась і закашлялась. — Можна просто Дарина. А Максим де? — А серце вже несамовито билося, відчуваючи біду.
— Не могли б ви заїхати до четвертої міської лікарні? Я вас чекатиму в приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— На-навіщо до лікарні? Що з Максимом?! — скрикнула Дарина в трубку.
— Я вас чекаю, — сказав він, і лінія обірвалась.
Вона набрала невідомий номер, з якого їй щойно дзвонили, але він був зайнятий. Дрижачими пальцями вона клікала мишкою, не потрапляла й не могла закрити файл. Нарешті вимкнула комп’ютер, схопила сумку, зірвала з вішалки плащ і вибігла з кабінету.
В голові мчали страшні картини: чоловік потрапив у аварію, після операції в комі… або гірше. «Ні, він живий, інакше б мене покликали не в лікарню, а в морг. Звісно, живий», — переконувала себе.
Дарина не могла зорієнтуватись, яким автобусом їхати, тому виставила руку, стоячи на краю дороги. Вдалося зупинити приватника, і за десять хвилин вона вже бігВони стояли під снігом, і Дарина раптом усміхнулася, відчуваючи, що життя, навіть після зради й смерті, може подарувати новий день.
